Ворожі до Української держави сили продовжують тут політичну діяльність. Значить, ми не розуміємо причин війни, – каже публіцист Станіслав ФЕДОРЧУК
На Донбасі триває перемир’я з кінця липня 2020-го. Гаряча фаза війни минула?
– Говорити, що 70 убитих – краще, ніж 140, – цинізм. Агресія триває не лише на окупованій частині Донбасу. В інформаційній, кібернетичній галузі, у використанні морських ресурсів, у торгівлі, військовій сфері Росія веде з Україною повномасштабну війну. Продовжує мілітаризацію Криму. В Єгипті намагалася орендувати десантні кораблі, щоб використовувати їх у Чорному морі. Створює збройні формування на окупованому півострові.
Як зараз живуть люди в самопроголошених республіках? Чи підтримують так звану владу?
– Структурам, пов’язаним з олігархом Сергієм Курченком та експрезидентом Віктором Януковичем, частково вдалося захопити діючі підприємства. Та соціальна ситуація погіршується, шахти й металургійні підприємства закривають, безробітних більшає. Але соціального невдоволення там годі чекати.
У 2015–2016 роках гірники Макіїввугілля масово виходили на протести. Ватажки ДНР діяли за радянськими методами – арештовували лідерів. Люди змушені демонструвати лояльність до окупаційної влади, інакше з ними може статися що завгодно. Знаю випадки, коли в Донецьку сусіди доносили, що хтось обурюється політикою Путіна або слухає “не ту” музику. Там немає свободи навіть на побутовому рівні. Щиро лояльні кілька відсотків населення, які виконують функцію “місцевої влади”.
Як вплинули на настрої закриття через ковід пунктів перетину лінії розмежування?
– Чимало людей взяли російські паспорти. Це єдиний шлях виїзду-в’їзду. І спосіб примусового “виховання” населення з боку РФ. Тримає в заручниках, впливає на емоції через пропаганду. Використовує це як фактор тиску на Україну.
Який план мирного врегулювання на Донбасі реалістичний?
– На окупованій частині наших територій діють найманці та регулярні російські війська. Цього факту Москва не визнає. Тож сценарій мирного врегулювання – фантастика. Короткого шляху до миру не існує.
На першому етапі можемо говорити про стримування військової агресії РФ через посилення співпраці з НАТО. Збільшення патрулів у повітрі – обліт ворожих позицій і чергування в Чорному морі, на північному кордоні, створення військово-морських і сухопутних баз Альянсу на території України. На другому – про нарощування військового потенціалу. На третьому – про створення передумов для економічної блокади Росії через міжнародні суди й арешти майна. І лише на четвертому етапі – про повернення територій.
Тільки співпраця з НАТО може стримати Кремль. Треба переглядати підходи до інформаційної гігієни. Наш інформпростір відкритий для російської агресії, потрібна політична воля, грамотні дії суспільства, робота правоохоронних органів.
Але державні інституції реагують на загрози зі значним запізненням. Наприклад, Росія починає кампанію щодо вакцини “Спутник V”, а ми не пояснюємо суспільству, чому влада не може її пропонувати громадянам. Цим даємо можливість проросійським політикам розповідати, що “Москва могла би врятувати українців, але клятий Сорос і Зеленський не впускають літака з вакциною”.
Наскільки дієві можуть бути дипломатичний і політичний шляхи?
– Дипломатичного шляху в питанні російської агресії не існує. Всі спроби говорити з Кремлем із позиції права – окрім права сильного – марнування часу. А політичний шлях, про який ідеться в Мінських домовленостях, нав’язаний нам під дулами реактивних систем залпового вогню. Тому їх виконання неможливе.
Мінські домовленості підтверджені резолюцією Ради безпеки ООН, мають силу міжнародного закону, тому в односторонньому порядку Київ переглянути їх не може – так стверджує Путін.
– Це думка одного старого диктатора. Мінські домовленості не є повноцінним міжнародним документом, вони не ратифіковані українським парламентом. Політична частина “Мінська” – це торпеда під українську державність. Говорити про її виконання може тільки людина, яка мріє про знищення України. Будь-яка влада, яка поставить це на голосування, делегітимізує себе.
Як оцінюєте нашу роботу в Тристоронній контактній групі?
– Дипломатія для Москви – засіб агресії. Не зможемо переграти її у ТКГ. Нас постійно штовхають до діалогу з представниками окупованих територій, хоча вони не є стороною переговорів.
Кремль намагається примусити Верховну Раду обговорювати проєкти, що їх подає окупаційна влада, залучити парламент до квазіпереговорів із Донецьком і Луганськом. Робить вигляд, що Росія не агресор, а арбітр.
В Організації з безпеки і співробітництва в Європі теж діють групи впливу, дехто був би задоволений, якби Київ почав прямі переговори з окупаційними адміністраціями. Виникає запитання: а чи правильно ми обрали посередників для цих переговорів?
Як Україні вийти з Мінського процесу й не втратити підтримки партнерів?
– Можемо й не виходити, але поставити за пріоритет гуманітарні питання: відкриття КПВВ, обмін полоненими. Пасткою є обговорення політичної площини. Мета Росії – вибивати з нас поступки, утримуючи полонених і не допускаючи представників міжнародних гуманітарних організацій у концтабори на окупованих територіях. Кремль не цікавлять і затримані тут його агенти, бо мета – вплив на політичний устрій України, а не мир.
Президент Зеленський сподівався вмовити Путіна вивести армію з Донбасу. Що може вплинути на позиції Росії?
– Гібридна агресія триватиме, доки ми або здамося і перестанемо існувати як держава, або вистоїмо. Не бачу підстав говорити, що Путін піде чи Росія розпадеться, або відмовиться від мети ліквідувати нашу державу. Щоб окупант повернув украдене, треба зміни, які не дадуть Кремлю змоги витрачати кошти на війну в Україні. А поки що всі вежі Кремля, хоч і конкурують між собою, не передбачають варіанта, що Україна залишається незалежною. Найближчі плани Москви – здійснити ротацію української влади, зупинити декомунізацію та євроінтеграцію, розвернути зовнішньополітичний курс. Для цього Росії потрібен новий Янукович на чолі України, який виконуватиме її забаганки.
Під Новий рік фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва оприлюднив рейтинг парламентських партій, де лідирувала “Опозиційна платформа – За життя” кума Путіна. А в січні соціологічна група “Рейтинг” поставила на перше місце симпатій “Слугу народу”, але розрив між нею та ОПЗЖ – 4 відсотки. Чи означає це зміну настроїв щодо Донбасу? Чи можливо, що українці будуть готові піти на виконання ультимативних вимог Росії?
– Зростання підтримки ОПЗЖ не означає, що українське суспільство погодиться на капітуляцію. Дослідження на Донеччині й Луганщині демонструють: і там люди не підтримують ідеї миру за будь-яку ціну.
На місцевих виборах партія Медведчука не перемогла навіть на Донбасі. Ідеологи “русского мира” пропонували гасла парламентських виборів – що треба дружити з Росією. Частково це спрацювало, але не так, як розраховували.
План був такий: у вересні відбувся перший форум “Люди миру” у Святогірській лаврі, де літні жінки з прифронтової смуги розповідали про відданість ідеям Путіна. А після виборів 2020-го готувався “політичний з’їзд переможців”. Та врешті партія Медведчука відмовилася від другого форуму з представниками місцевої влади, бо не отримала тієї кількості мерів, на яку сподівалася.
2 лютого президент Зеленський увів у дію рішення Ради національної безпеки й оборони про санкції щодо нардепа від “Опозиційної платформи – За життя” Тараса Козака. Були заблоковані телеканали “112 Україна”, NewsOne, ZIK, якими він володіє офіційно. А неофіційно їх пов’язують із кумом Путіна Віктором Медведчуком. Як це рішення вплине на політичні розклади?
– Короткотривалий наслідок – зменшиться кількість російської пропаганди. Якщо канали не поновлять мовлення, може впасти й підтримка проросійських сил в Україні. Бо саме телевізор визначає політичну культуру значної частини громадян.
Але Медведчук нікуди не дінеться. Як і його фракція ОПЗЖ у парламенті. Позбутися російського впливу – це один із важливих кроків у боротьбі з агресією. В Україні є чимало російського бізнесу та капіталів, пов’язаних із фігурантами санкційних списків. Досі не ліквідовані з пів сотні партій, засновниками яких є пособники Путіна та колабораціоністи всіх ґатунків.
Тому важливо пам’ятати, заради чого це все робиться. Точно не для прихильності виборців, а заради становлення незалежної суверенної держави в її законних кордонах.
Яка була роль умовних “регіоналів” у подіях на Донбасі 2014-го?
– Вони роками мали можливість знищувати Українську державу. Ми досі не показали, як представники Партії регіонів допомагали агресору. Ні президент Порошенко, ні Зеленський не наважилися повідомити українцям інформацію про структури, що напряму співпрацювали з окупантом. Вважаю, що подібні до ОПЗЖ політсили мають бути заборонені, як Компартія.
Завдяки політичній парасольці “регіонал” В’ячеслав Богуслаєв, голова компанії “Мотор Січ”, під час війни постачав запчастини для російського військово-повітряного флоту, для президентського судна Путіна. Як ми реагуємо на це? Робимо вигляд, що це не загроза, а складова української демократії. Такий вигляд має самогубство.
У часи великої кризи доводиться обирати між захистом цінностей і базовими потребами. На першому місці має бути безпека. А в нас ворожі до Української держави сили досі продовжують політичну діяльність. Значить, ми не розуміємо причин війни.
Спонсори антиукраїнських рухів не отримали оцінки держави. А вони вмикали важелі, щоб завадити зачисткам облдержадміністрації в Донецьку від загарбників.
Натякаєте на Ріната Ахметова, який втрутився у звільнення Донецької обласної державної адміністрації 6 квітня 2014 року? Але колишній генпрокурор Юрій Луценко називав його попутником Революції.
– Ахметов – спонсор Партії регіонів, яка змінювала прапори на Донеччині. І нинішні його політичні проєкти на зразок Опоблоку, хоч і відбирають голоси в ОПЗЖ у місцевих радах, за своїми цінностями і принципами ті самі вчорашні “регіонали”. Для цих людей Росія не є агресором.
Яких змін на Донбасі варто чекати цьогоріч?
– Росія ускладнюватиме перетин лінії розмежування, спробує вкотре мобілізувати населення до незаконних збройних формувань. В ОРДЛО погіршуватиметься соціально-економічна ситуація. Сподіваюся, Москві не вдасться змусити наш уряд спонсорувати окуповані території через “воду Донбасу”. Це один із проєктів ОПЗЖ, підготовлених у Москві. Передбачає фінансування подавання води на Донеччину. За воду окупованим територіям Україні ніхто не сплачує. Так само є проєкт поновлення постачання електроенергії на Луганщину.
Вважаю, що з відкриттям КПВВ у Щасті створили загрозу втрати стратегічного об’єкта – Луганської ТЕЦ. Це прорахунок. Там відвели війська.
Маю надію, що військового загострення в першій половині року не буде. Однак ротація найманців і кадрових російських офіцерів не дає розслаблятися.
Чи зміниться підтримка України з боку ЄС після відходу Анґели Меркель з поста канцлера Німеччини? Чи є майбутнє в “нормандської четвірки” без неї?
– Поки що не відомо, хто очолить німецький уряд. Утворення “нормандського формату” було проявом амбіцій європейських політиків, керівників Франції та Німеччини, і це для них виклик. Що ми отримали в результаті Паризького саміту у грудні 2019-го? Україна набрала купу зобов’язань у надії, що й Росія виконуватиме обіцяне. Цього не сталося. Ми ж у трьох місцях відвели війська, відкрили два нові КПВВ. Звідси питання: чи є “нормандський формат” у нинішньому вигляді способом реалізації мирного плану?
У цьому провина нашого політичного керівництва. Починаючи переговори з РФ, треба мати не тільки добру волю, а й козирі. На “нормандські зустрічі” варто приходити з позицією, узгодженою із західними партнерами, де визначено, що буде, якщо Путін не виконуватиме зобов’язань.
Тетяна ЗАРОВНА / gazeta.ua