Поки російська пропаганда малює ілюзію стабільності, всередині країн-агресорів та їхніх сателітів відбуваються незворотні процеси. Економіка Білорусі задихається від кадрового голоду та санкцій, а національні республіки РФ дедалі гучніше говорять про вихід зі складу імперії.
Журналіст Валентин Деменко поспілкувався з тими, хто бачить ці процеси зсередини — координатором ініціативи «Європейська Білорусь» Андрієм Войничем та активісткою руху за незалежність Башкортостану Айгуль Ліон.
Частина I. «В Білорусі зараз порожнеча»
Першим співрозмовником став Андрій Войнич. Говоримо про реальний стан білоруської промисловості, яка працює на військову машину РФ, та атмосферу на заводах.
— Пане Андрію, яка зараз ситуація в білоруській промисловості? Чи справді все так стабільно, як звітує влада?
— Ситуація давно перезріла. На багатьох підприємствах Білорусі ми спостерігаємо падіння замовлень, серйозні проблеми зі збутом та накопичення готової продукції на складах. Цементні заводи, обробна промисловість — у стані глибокої кризи. Такі гіганти як БМЗ, «Гомсільмаш», МТЗ, «Атлант» — це лише частина списку проблемних підприємств. Навіть БелАЗ перебуває у схожому становищі.
Але ключова проблема — нікому працювати. Після 2020 року країну залишило близько мільйона громадян. Ті, хто залишився, не бачать сенсу працювати за низьку зарплату та в атмосфері постійного тиску. Контрактна система фактично перетворилася на легалізоване рабство, яке дає керівникам необмежену владу над працівником.
— Яку роль, на вашу думку, відіграє недавнє обов’язкове анкетування працівників БелАЗа? Для чого це робиться?
— Це чиста спроба виміряти рівень нелояльності. Як то кажуть, на злодієві шапка горить. Влада й досі не оговталася від протестів 2020–2021 років, коли робітничі колективи показали, що здатні до самоорганізації. Вони чудово знають реальний стан настроїв у країні: люди їх ненавидять і абсолютно не підтримують.
— Наскільки мені відомо, у білоруських медичних закладах знову з’явилися примусові суботники та збори коштів. Це кризовий менеджмент?
— Це не стратегія, а конвульсії та банальна відсутність грошей. Держава ніколи не відмовлялась від ідеї латати бюджет безплатною працею людей. Тепер до цього додався й брак кадрів у сферах, куди майже ніхто не хоче йти працювати.
Утримувати систему виключно на примусі неможливо. Людину не можна постійно тримати під тиском — вона все одно шукатиме спосіб скинути те «сідло», яке їй намагаються накинути.
— Ви часто пишете про деградацію робочої атмосфери. Чи змінився стиль керівництва на держпідприємствах після початку репресій?
— Стиль не змінювався десятиліттями. Державні підприємства — це мініатюрні копії всієї системи Лукашенка: жорстка вертикаль, страх, відсутність реального менеджменту, пріоритет лояльності над компетентністю.
Після 2020 року відбулося не оновлення, а подальше закручування гайок. Репресії стали більш точковими, контроль посилився, а ефективність управління знизилася — старі кадри звільняються, нові не приходять.
— У підсумку: влада поки що контролює ситуацію чи процес розвалу вже незворотний?
— Деградація — системна й безперервна. Вона триває десятиліттями, але після 2020 року процес різко прискорився. Економіка виснажена, кадри виїжджають, виробництво падає. Силовий тиск може відтягнути колапс, але не зупинити його.
У країні утворилися порожнечі — трудові, управлінські, технологічні. Влада боїться їх більше, ніж протестів. І це найкраща ознака того, що система вже не просто тріщить, а рухається до глибокої кризи.
Частина II. «Башкортостан не може існувати як колонія»
Друга частина нашої розмови — про майбутнє регіонів РФ. Айгуль Ліон, представниця Комітету башкирського національного руху за кордоном, розповіла про боротьбу за незалежність своєї республіки.
— Пані Айгуль, розкажіть детальніше про рух, який ви представляєте. Які його ключові цілі?
— Я представляю Комітет башкирського національного руху за кордоном. Основна і головна мета нашого руху — незалежність рідного Башкортостану.
— Які цінності є фундаментальними для вас?
— Головна цінність — демократія і політика плюралізму. У нас є лідер, але ніхто і ніколи не вирішує щось одноосібно. Рух складається з людей з дуже різними поглядами, але всіх їх об’єднує одна ідея — Башкортостан не може далі існувати як внутрішня колонія Росії. Ми поважаємо точки зору одне одного, навіть якщо іноді не погоджуємося.
— Чи існує конкуренція між різними національно-визвольними рухами всередині РФ?
— Конкуренції я не бачила. Які можуть бути конфлікти чи дублювання, якщо всі ми прагнемо незалежності своїх республік? Навпаки, ми зустрічаємося, радимося, допомагаємо одне одному. У нас є спільні інформаційні канали, де ми проводимо просвітницьку роботу.
— Як ви будуєте роботу з міжнародним співтовариством та діаспорами?
— Я емігрувала 16 років тому з сімейних причин. Довгий час політики це не стосувалося — я 10 років працювала з діаспорою, організовувала культурні заходи. Але після початку повномасштабної війни Росії проти України багато змінилося. Я виступила проти війни і мобілізації, передавши організацію культурних подій молодшим активістам, щоб зосередитися на політичній боротьбі.
— Наскільки гостро стоїть проблема тиску з боку російських спецслужб?
— Башкортостан має багаті ресурси і сильну національну ідентичність, тому ФСБ там дуже активне. Будь-яку самоорганізацію одразу сприймають як «сепаратизм». Ми постійно стикаємося з провокаціями, тому змушені бути обережними.
Головні інструменти проти нас — це дезінформація та спроби дискредитації. Проти нас порушують кримінальні справи, в Росії нас визнають «екстремістами» чи «терористами», чинять тиск на родичів. Але це лише додає нам рішучості боротися далі.
Валентин Деменко для «Аргумент»