Зранку 6 серпня на монументі “Батьківщина-мати” у Києві замість демонтованого радянського герба встановили тризуб. Цього моменту багато хто чекав з дати проголошення незалежності — державні та культурні діячі неодноразово підіймали питання заміни герба СРСР на символ нашої державності. Свій масштабний проект Міністерство культури та інформаційної політики України назвало «Тризуб Батьківщини».
Минулого року у застосунку “Дія” провели опитування про те, чи варто замінити герб СРСР на тризуб на щиті “Батьківщини-матері”. 85% із 800 тисяч українців підтримали декомунізацію.
Довідка «Громади»:
“Батьківщина-мати” – це найвища монументальна скульптура в Європі. Вона була збудована у 1981 році й розташована на території Національного музею історії України у Другій світовій війні. Монумент звели у 1981 році. Він являється найвищою скульптурою в Європі. Символічно, що «Батьківшину-Мати» зроблено зі сталі потужних українських металургійних підприємств – «Запоріжсталі», «Азовсталі» та ММК імені Ілліча. Зараз йогоі пропонують перейменувати на “Україна-мати”, рішення ще має затвердити Мінкульт.
Вартість проекту “Тризуб Батьківщини” складає 28 млн грн. Однак на його реалізацію не залучали державних коштів – усе відбувається за кошти приватних інвесторів та різноманітних донорів.
Партнерами й фінансовими донорами проекту виступають Група компаній «Метінвест», Монобанк, КАН Девелопмент, Нова Пошта, ПриватБанк, АТБ, Ощадбанк. Кошти для реконструкції акумулює Агенція стійкості культури (ACURE), що співпрацює зі Штабом порятунку спадщини для надання допомоги закладам та установам культури під час воєнної агресії РФ в Україні.
«Батьківщина-мати» з гордим, спокійним обличчям дивиться на Схід, в бік ворога. Рівно піднятим мечем, вона не робить замах, лише показує, що має силу, а щит демонструє готовність захищати Україну. Щит, який позбудеться радянського клейма», – про це повідомила прес-служба Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Під час брифінгу біля підніжжя Монументу виконуючий обов’язки міністра Ростислав Карандєєв зазначив, що буквально на наших очах відбуваються історичні події. Із кожним новим знятим елементом герба ми позбавляємося залишків радянського минулого. Також він зазначив, що підтримує зміну назв Музею та скульптури. Ростислав Карандєєв висловив впевненість, що весь комплекс робіт із переозначення Меморіального комплексу буде завершений вчасно – до святкування Дня Державного прапора України та Дня незалежності України.
Проект розробив Український інститут сталевих конструкцій імені В. М. Шимановського. Український тризуб на щиті являє собою ідентичну старому гербу об’ємну конструкцію. Тризуб виготовлено із двох типів металу: нержавіючої сталі Групи компаній “Метінвест” завтовшки 1,7 мм та сталі закордонного виробництва завтовшки 1,5 мм.
Для створення тризуба були залучені спеціалісті із кількох українських підприємств. Прокат для оновленого символу виконали працівники комбінату «Запоріжсталь», що відновив марку сталі, з якої було виготовлено монумент.
І це теж дуже символічно: ми обов’язково відновимо нашу індустріальну міць, яку агресор постійно прагне знищити.
Ця історична подія привабила багато коментаторів. З приводу оновлення монумента триває громадська дискусія. Сьогодні навколо цієї скульптури є багато концептів. Хтось каже, її треба позбутися, хтось, навпаки, що її не можна позбавлятися.
“Громада” цікавилася у фахівців, як вони сприймають цій проект, чи пережила “Батьківщина-мати” переродження і чи має нове значення?
“Комсомолка” позбулася партквитка?
Наприклад, львівське архітектурне бюро Guess Line Architects запропонувало знести «Батьківщину-мати» у Києві та встановити натомість скульптуру «Паросток». Про цю ідею вони повідомили на своїй сторінці у Facebook.
«Батьківщина-мати — символ, спрямований на прославляння срср. Держави, що вбила та закатувала мільйони українців. Змінюючи одну деталь в контексті цілого пам’ятника не міняється закладене раніше значення. Позбуваючись радянських символів Україна немов звільняється від ворожого ярма, яке сковувало нашу країну роками», — йдеться у повідомленні.
На тому місті потрібно щось інше, щоб це дійсно було про Україну-матір!
Користувачі вже іронізують над цим задумом: мовляв, паросток – “символ незрілості”.
– Це очікувано і було б логічно, але не на часі. Бо війна – є інші потреби. Виглядає, наче “комсомолка” вдягнула вишиванку. І це, насправді, непогано – символізує, що Кремль зміг об’єднати проти себе і малих, і старих. Це такий собі індикатор, як лакмусовий папірець, що змінює колір при контакті з подразником. Саме так працює ідеологія, – розмірковує експерт “Громади”, історик та політолог Андрій Попов.
Заміна радянського гербу на цій скульптурі, яка є одним з символів Києва та України в цілому, є закономірною дією, з огляду на тренди останніх років. А особливо після 24 лютого. Головне питання не у доцільності заміни гербу, а у вартості цих робіт саме зараз. У ЗМІ фігурує цифра у 28 млн волонтерських гривень. Особисто на мій погляд як громадянина – це не на часі. Хоч за державний, хоч за волонтерський кошт. Бо на ті ж дрони та навіть набої для снайперів збирають буквально по копійці . А тут одразу 28 мільйонів…
Втім, кожен сам вирішує як йому витрачати свої гроші – щоб купити, умовно, танк, або щоб встановити герб на видному місці. Цікаво, чи з’являться політики, які будуть казати перед виборами, що це саме вони профінансували?
– Ідеологічно в нас картина наступна – пам’ятник, що було встановлено у радянській Україні тепер оновлено до версії 2.0 – символа бортьби за незалежність і з усім радянским. “Комсомолка” позбулася партквитка та стала щирою патріоткою, – іронізує експерт. – Найближча як на мене аналогія – танк Т-64, який виробили у радянській Україні – конкретно у Харкові – але тепер той танк воює за Україну. Це на мій погляд розумний баланс між альтернативою витратити ще більше коштів на руйнування та будування нового символу та тим, щоб залишити все як є.
Баланс, який допомогає поєднати радянські активи з новими пріоритетами та ідеями. Такий собі синтез. Але цей розумний баланс – для мирного часу. Коли непотрібно закуповувати зброю, не треба будувати бомбосховища та відновлювати розтрощені дома.
Я б залишив подібні питання на період після війни. Але є й позитив – раз роблять і раз на це знайшли ресурс (і не тільки на це – пам’яток та всяких табличок багато), отже, у нас все далеко не так погано в країні).
– Я завжди підтримую подібний синтез минулого та сьогодення, – додав Андрій Попов. – Але все ж чекаю, що у нас з’являться справжні сучасні наші, а не оновлені радянські, національні символи та… сучасні танки. Але спочатку – Перемога. Пам’ятники почекають, бо вони кам’яні, а наші люди – військові та цивільні, які борються та страждають – вони не кам’яні. І їм потрібні гроші, а не символи. Саме зараз.
Що робити з нею далі?
Скульптором проекту став український митець Олексій Пергаменщик.
– Зараз багато дискутують з приводу питання, на часі чи не на часі під час війни встановлення Тризуба? Згадаймо світову історію людства: всі вони, всі конфлікти були задля символів, – вважає Олексій Пергаменщик. – Мій Тризуб – саме такий, яким його створив наш відомий графік (Георгій Нарбут – ред), і який прописаний в Конституції. Товщину Тризуба ми вираховували емпіричним шляхом. Я підвішував на щиті кілька варіантів зразків, і ми обирали, який кращий.
– Національний музей історії України у Другій світовій війні слугує підставкою під цю скульптуру. Проблема в тому, що музей давно декомунізований, і музей цей дуже хороший. У такому вигляді, який він має зараз, музей має бути, – зазначила мистецтвознавиця Катерина Липа. – Але без неї музею не може бути суто з інженерної точки зору. Крім того, ця “залізна тітка” – символ програної боротьби за київський історичний ландшафт. Загалом планувалися три різні скульптури, і остання таки вийшла. Напевне, ви чули про проект Урядової площі, яка чітко мала займати археологічну “пляму” домонгольського Києва із знесенням Михайлівського золотоверхого монастиря, який знесли, і знесенням Софії, яка, дякувати богу, вистояла. Там мала бути площа, як і належить у тоталітарній державі, з циклопічним пам’ятником Леніну.
Голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович зазначає:
– Готової системної концепції з блоком, пов’язаним із Другою світовою війною, перемогою над нацизмом, немає. Є ідейки та недоконцептики, які то виринають, то потопають. Це має бути або велика фундаментальна праця, або якась велика подія, осмислена суспільством. Є радянський концепт, і коли про нього кажуть, що це символ радянського панування – це повна дурниця. Це символ, який показує боротьбу народу з нацизмом, перемогу радянського народу, радянської України над нацизмом. І нині перед нами постав виклик: що нам з цим робити? Чи зможемо ми виробити концепт, який допоможе її прийняти, який позначить не Велику вітчизняну війну, а Другу світову?
Цей ідеологічний концепт можна змінити, якщо все зробити належним чином. Єдиний символ, який показує радянську приналежність – це був герб. Його вже нема. І тепер постає наступне питання – що робити з нею далі?
І що робити взагалі з меморіальним комплексом: чи ми його остаточно переформатуємо, виробляємо концепцію нового меморіалу, присвяченого тій війні? І це наш обов’язок – мати великий меморіал, адже в тій війні загинуло 8 мільйонів українців. Ми зробили дуже багато для перемоги над нацизмом. Чи ми все змінюємо і перероблюємо. Очевидно, переробити весь комплекс під час війни неможливо, тому заміна радянського герба на Тризуб – це мінімальний захід. А от що робити далі – це велика задача. Процес концептуалізації не завершений. Національного консенсусу немає.
Не вчасно… або форма духовного спротиву?
В анонімних пабліках та каналах російських топ-пропагандистів у соцмережах з’явилась ціла серія постів із критикою проєкту «Тризуб Батьківщини» – встановлення замість герба СРСР на щиті монумента «Батьківщина-мати» герба України.
– Серед представників нашого культсоціуму досить популярна крилата фраза Вінстона Черчілля. У роки Другої світової війни його попросили скоротити витрати на культуру на користь армії, на що він відповів: “А за що ми тоді воюємо?” – звернула увагу культурологиня Марина Макєєва у коментарі “Громаді”.
Однією з численних місій справжнього мистецтва є підтримка наснаги людей, які опинилися у дуже важкій ситуації.
Під час Другой світової війни в СРСР, наприклад, продовжували працювати театри та музеї, люди писали вірші, музику, створювали пам’ятники і скульптури та знімали кіно. Під час війни було знято такі фільми, як “Сердца четирех”, “Великий перелом”, “Актриса”, “Радуга”, “Парень из нашого города” та багато інших, які увійшли в історію світового кіно.
Німецько-фашистські війська стояли під Москвою і результат війни був далеко не визначений, а на екрани вийшли «мелодрами» «Машенька» (режисер Юлій Райзман, 1942), «Свинарка та пастух» (режисер Іван Пир’єв, 1941 рік).
Під час Другої світової війни працював британський кінематограф (а міста у Британії німці бомбили нещадно!). Було знято “Командир ескадрильї Ікс” (1943), “Ласкаво просимо, містер Вашингтон” (1944); “Поцілуйте наречену на прощання” (1945), “Світ завдячує мені життям” (1945) та інші. І якщо на це витрачалися кошти – це свідчення сили держави і форма духовного спротиву.
– Заміна герба неіснуючої держави на символ України – подія культурного та історичного значення. Певною мірою інженерний, науковий (адже навіть технічно – це завдання не з легких) факт, що надихає на Перемогу. Це символ остаточного та безповоротного розлучення з минулим, – підкреслила Марина Макєєва.
Культурологиня звернула увагу на постер неіснуючого фільму, якій торік гуляв рунетом (деякі навіть вірили!)…
Сюжет фільму фантасмагорічний – після зносу чергового історичного монумента в Європі, всі пам’ятники, споруджені при СРСР, оживають і починають спільну ходу через міста багатьох країн світу.
Радянські пам’ятники йдуть у бій, залишаючи за собою випалену землю.
Немов пластилін вони вбирають у себе уламки колись знищених побратимів, збільшуючись при цьому в розмірах. Вони йдуть без мети, без будь-якої логіки, без якоїсь кінцевої точки.
Налякані до смерті люди спершу намагаються зупинити їх ракетами, снарядами та іншою зброєю, але вона безсила проти гігантів. Коли паніка вщухає і народи починають розуміти, що пам’ятники не завдають шкоди, наважуються просто перечекати їхню ходу.
Через деякий час, пройшовши центральними містами найбільших країн, пам’ятники доходять до океану і назавжди занурюються у водну безодню…
Олена Зеленіна. gromada.group