Сьогодні ми болісно шукаємо відповідь на запитання, що буде після жахливої війни, яка випала на долю нашого покоління. І нам хочеться відкрити завісу минулого, подивитися, як воно було в тій історії, яку нам не розповідали на шкільних уроках. Тоні Джадт присвятив своїй праці 10 років. Він дослідив джерела 6 мовами, розглянув історію 34 країн і написав понад 900 сторінок тексту. Ось чому його книгу «Після війни» називають наймасштабнішим дослідженням повоєнної Європи.
На сором чи на щастя, цей автор став для мене відкриттям воєнного року. Хоча він уже відносно давно помер, під час потрясінь йому присвячують цілі форуми (Lviv Media Forum) і дискусії. Тоні Джадт (1948 – 2010) – один із найвидатніших представників інтелектуальної журналістики сучасності.
Я купила його книгу, хоча коштує вона недешево, тому що мене заворожила анотація і власним професійним чуттям я зрозуміла, що це має бути дуже гідна праця.
У ній Джадт прискіпливо розбирає, як Друга світова змінила континент — географічно, політично, інтелектуально й економічно.
Він описує трансформації, що відбулися за 60 років миру, і як вони вплинули на становище різних країн. На відміну від інших дослідників, Джадт не зациклюється на Західній Європі, а присвячує увагу і Східній.
Про нього пишуть, що він – один із найвідоміших у світі філософів та письменників. Був номінований на Нобелівську премію з літератури. Заснував Інститут Ремарку Remarque Institute, що діє при Нью-Йоркському університеті. У 2008 році американський політологічний журнал Foreign Policy опублікував новий рейтинг 100 провідних інтелектуалів сучасного світу – The Top 100 Public Intellectuals – які мають найбільший вплив на людство, долучив до цього списку Тоні Джадта.
Серйозне історичне дослідження (928 сторінок) написане легким публіцистичним складом і видано українською мовою у гарному перекладі Катерини Зарембо.
На одному диханні читається глава “Відплата”. Вона присвячена тому, як різні країни післявоєнної Європи поводилися з колаборантами. А в кожній країні – це явище було масовим.
І я хочу запропонувати читачам “Громади” добірку фактичної інформації, яка справляє сильне враження і змушує думати над уроками історії (хоча вона,історія, як з’ясувалося, нічому не вчить)….
“Франція муситиме скупатися в крові, перш ніж республіканці знову зможуть стати до керма»
Карати колаборантів (справжніх і лише підозрюваних) почали ще до припинення бойових дій. Насправді це робили й під час війни — індивідуально чи за наказом підпільних організацій руху Опору. Але в проміжку між відходом німецьких військ і встановленням ефективного контролю союзницькими урядами народний гнів та особисті прагнення помсти, часто змішані з політичним опортунізмом і матеріальним інтересом, призводили до нетривалого, але кривавого зведення рахунків. У Франції близько 10 тисяч осіб були страчені під час «позасудових» процесів. Серед них чимало людей загинули від рук непідконтрольних банд з-поміж сукупності угруповань збройного спротиву, зокрема Milices Patriotiques — «патріотичної міліції», яка захоплювала підозрюваних колаборантів, відбирала їхнє майно та в багатьох випадках страчувала без суду та слідства.
Стратам та покаранням ніхто не дивувався.
Як казав один колишній французький прем’єр-міністр, уже літній Едуар Ерріо, «Франція муситиме скупатися в крові, перш ніж республіканці знову зможуть стати до керма».
Протягом 1944-1951 років державні суди Франції засудили 6763 особи на смерть (з них 3910 — заочно) за зраду та дотичні злочини. Із цих вироків виконали 791.
Головним покаранням, до якого засуджували французьких колаборантів, була «національна деградація», введена 26 серпня 1944 року, одразу ж після звільнення Парижа. Ось що із сарказмом писала про це Жанет Фленнер: «Національна деградація означає, що тебе позбавляють усього, що полюбляють французи: приміром, носити воєнні відзнаки; права бути юристом, нотаріусом, вчителем у державній школі, суддею і навіть свідком у суді; права керувати видавництвом, радіо чи кінокомпанією; але найголовніше — права бути директором страхувальної агенції чи банку».
Такий вирок винесли 49 723 французам. Одинадцять тисяч державних службовців (1,3% всіх державних працівників, але набагато менше ніж 35 тисяч, які втратили роботу в часи режиму Віші) були усунені з посад або ж покарані іншим чином, однак більшість із них поновилася на роботі впродовж шести років. У підсумку epuration (чистка), як її називали, торкнулася близько 350 тисяч осіб і суттєво не вплинула на життя та кар’єру більшості з них. Ніхто не дістав покарання за те, що сьогодні ми б назвали злочином проти людяності. Відповідальність за них, як і за інші воєнні злочини, поклали лише на німців.
Досвід Італії був іншим з кількох причин
Попри те, що це була колишня країна Осі, уряди союзників наказали Італії провести власні судові процеси та чистки; зрештою, у вересні 1943 року країна перейшла на інший бік.
Однак щодо того, кого і за що судити, цілковитої ясності не було. Тимчасом як в інших країнах Європи колаборантів здебільшого таврували як «фашистів», в Італії цей ярлик стосувався занадто широкої та неоднорідної маси.
Від 1922 до 1943 року країною керували свої власні фашисти, а від влади Муссоліні її звільнив один із його маршалів — П’єтро Бадольо, чий перший антифашистський уряд і сам складався здебільшого з колишніх фашистів.
Станом на лютий 1946 року справи порушили проти 394 тисяч державних працівників, з яких тільки 1580 були виправдані.
Більшість із тих, хто постав перед судом, стверджували, що були «хамелеонами» (gattopardismo), тобто вели тонку подвійну гру в умовах фашистського тиску: зрештою, членами Фашистської партії обов’язково мусили стати всі державні службовці. Чимало тих, хто проводив допити, і самі могли б легко опинитися по той бік столу, а тому ставилися до таких пояснень цілком прихильно. Після низки гучних процесів над кількома високопоставленими фашистами та генералами обіцяна чистка уряду й адміністрації зійшла нанівець.
За часів «холодної війни» відповідальність за відносно безболісний перехід Італії від нацистського блоку до демократичного союзника часто покладали на зовнішній (американський) тиск, а також на політичний вплив Ватикану.
Натомість реальність була набагато складнішою. Справді, Католицька церква дуже легко відбулася, з огляду на теплі стосунки папи Пія ХІІ з фашистами і його стратегічне ігнорування нацистських злочинів в Італії та інших країнах. Відчувався помітний церковний вплив. Окрім того, англо-американська військова адміністрація явно не хотіла усувати скомпрометованих керманичів, коли ті намагалися відновити на півострові нормальне життя. І загалом фашистські чистки давали ефективніший результат у регіонах, де лівий рух Опору та його політичні представники міцніше втримували свої позиції.
Утім проєкт амністії в червні 1946 року підготував саме Пальміро Тольятті, п’ятдесятиоднорічний очільник Італійської комуністичної партії, який у післявоєнному коаліційному уряді обіймав посаду міністра юстиції.
Тольятті не бачив жодного сенсу в тому, щоб штовхати до громадянської війни — або радше підживлювати війну, яка вже і так тривала, — країну, де мільйони людей, більшість із яких аж ніяк не зараховувала себе до політичної правиці, були скомпрометовані своїми зв’язками з фашизмом. Набагато доцільніше було працювати над відновленням порядку та нормального життя, залишити фашистську епоху в минулому та боротися за владу через виборчі бюлетені.
Натомість підприємці та високопосадовці, що нажилися на окупації, страждали мало, принаймні в Західній Європі. В Італії cоюзники наполягли, щоб особи на зразок Вітторіо Валлетти, президента компанії FIAT, залишилися на своїх посадах, попри відомі зв’язки з фашистською владою. Інші італійські підприємці вижили завдяки тому, що колись перебували в опозиції до Соціальної республіки Сало Муссоліні — і вони справді часто їй протидіяли через те, що вона була занадто «соціальною».
У Франції переслідуванням за економічну колаборацію передувала вибіркова націоналізація — наприклад, заводів Renault як покарання за суттєву допомогу німецькій армії з боку Луї Рено. І всюди дрібним підприємцям, банкірам та посадовцям, які служили в адміністрації окупаційного режиму, будували «Атлантичний вал», що мав зупинити вторгнення у Францію, постачали німецьким силам різноманітні товари тощо, дали спокій, щоб вони могли надавати подібні послуги та забезпечувати безперебійність і стабільність у демократіях, які прийшли нацистам на зміну.
Ціною, яку за це довелося сплатити, був політичний цинізм та гірке розчарування в ілюзіях і надіях щодо звільнення. Уже 27 грудня 1944 року неаполітанський письменник Ґульєльмо Джанніні написав у L’Uomo Qualunque, газеті нової італійської однойменної партії, чия назва власне й обігрувала це відчуття іронічного розчарування, таке: «Я — той, хто, зустрівши колишнього фашиста, запитує: “Як тобі вдалося уникнути чистки?”… Я — той, хто озирається навколо й говорить: “Це фашистське: і методи, і системи”… Я — той, хто більше ні в що і нікому не вірить».
Розправа над пропащими жінками
Те, як багато обвинувачень були винесені жінкам (часто іншими жінками), що перебували в стосунках з німцями, багато про що свідчить. Більшість із них були обґрунтовані: сексуальні послуги в обмін на їжу, одяг чи різну допомогу часто ставали єдиним доступним варіантом для жінок та родин у безнадійному становищі. Але популярність обвинувачень та насолода від помсти, яку отримували кати, нагадували про те, що як чоловіки, так і жінки переживали окупацію передусім як приниження. Жан-Поль Сартр пізніше описував колаборацію в прикметно сексуальних термінах — як «підкорення» владі окупанта, і не в одному французькому романі 1940-х років колаборантів зображували як жінок чи слабких («жінкоподібних») чоловіків, зваблених чарами мужності їхніх тевтонських володарів. Розправа над пропащими жінками була одним зі способів подолати бентежні спогади про особисте та колективне безсилля.
Євреї підозрювалися в симпатіях до радянських окупантів
У Польщі головним об’єктом народної помсти часто ставали євреї: після звільнення країни в перші чотири місяці 1945 року було вбито 150 євреїв. У квітні 1946 року кількість жертв сягнула вже 1200 осіб. Подібні акції меншого масштабу також відбулися в Словаччині (у Вельких Топольчанах) у вересні 1945 року та в Кунмадараші (Угорщина) у травні 1946-го, але найбільший погром стався 4 липня 1946 року в польському Кельце, де 42 євреї були вбиті, а набагато більше дістали поранення, адже хтось пустив чутку про викрадення та ритуальне вбивство дитини. У певному розумінні це також були відплатні акції проти колаборантів, оскільки в очах багатьох поляків (зокрема колишніх партизанів — борців проти фашизму) євреї підозрювалися в симпатіях до радянських окупантів.
Те, що сталося в Європі в попередні шість років, не мало прецедентів…
Що означало бути «колаборантом»? З ким вони співпрацювали і з якою метою? Якщо не брати до уваги безпосередніх випадків убивств чи крадіжок, у чому полягала провина «колаборантів»? Хтось мав заплатити за народні страждання, але як визначити страждання і кого призначити відповідальним? У різних країнах ці дилеми мали свої нюанси, але загальна проблема була спільною для всіх: те, що сталося в Європі в попередні шість років, не мало прецедентів.
Кількість людей, яких було покарано, і міра цього покарання дуже варіювали залежно від держави. У Норвегії, країні з лише тримільйонним населенням, перед судом постали абсолютно всі члени «Національної єдності», головної організації, яка співпрацювала з нацистами, — усі 55 тисяч. Окрім членів цієї партії, судили ще 40 тисяч осіб. Сімнадцять тисяч чоловіків та жінок були засуджені до тюремного ув’язнення, тридцять осіб отримали смертні вироки, двадцять п’ять з яких виконали.
Кількість кримінально переслідуваних порівняно із загальною кількістю населення ніде не була такою високою.
У Нідерландах розслідування провадили щодо 200 тисяч осіб, з яких близько половини потрапило до в’язниці, дехто за виконання нацистського привітання, яке вважали злочином. Сімнадцять з половиною тисяч державних службовців утратили роботу (на відміну від тих, хто працював на виробничих посадах, у сфері освіти, права чи медицини); 154 осіб засудили на смерть, 40 вироків було виконано. У сусідній Бельгії до вищої міри покарання засудили значно більше осіб (2940), але у відсотковому співвідношенні було страчено набагато менше (лише 242 особи). Приблизно стільки ж колаборантів отримали тюремний строк. Утім Нідерланди невдовзі амністували більшість засуджених, тоді як Бельгія довше тримала їх у в’язниці, а також назавжди обмежила у громадянських правах колишніх колаборантів, яких визнали винними в тяжких злочинах. Усупереч усталеному післявоєнному міфу, фламандське населення не зазнавало непомірних за своїми масштабами переслідувань, але довоєнним бельгійським елітам — католикам, соціалістам та лібералам — справді вдалося відновити контроль над Фландрією і Валлонією завдяки репресіям проти (здебільшого фламандських) прибічників Нового ладу періоду війни.
Австрія відбулася напрочуд легко
Переконання, що кінцева провина за жахіття Другої світової війни має лягти на німецькі плечі, було таке поширене, що від неї звільнили навіть Австрію. Згідно із союзницьким договором 1943 року, Австрію офіційно визнали «першою жертвою» Гітлера, що гарантувало їй інше ставлення після закінчення війни.
Та з Австрією і не можна було поводитися просто як з окупованою країною, де місцевих фашистів та нацистських колаборантів необхідно було покарати, а тоді зажити звичайним життям.
У країні з майже семимільйонним населенням 700 тисяч були членами Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини; коли війна закінчилася, в Австрії все ще лишалося 536 тисяч зареєстрованих нацистів; під час війни в лавах німецьких збройних сил служили 1,2 мільйона австрійців. В СС та серед керівництва концентраційних таборів австрійців було непропорційно багато. Серед австрійських громадських та культурних діячів було безліч симпатиків нацизму — зі 117 музикантів оркестру Віденської філармонії 45 були нацистами (тоді як у Берлінській філармонії — 8 зі 110).
З огляду на всі ці обставини Австрія відбулася напрочуд легко. Провадження через підозру у воєнних злочинах відкрили щодо 130 тисяч австрійців, перед судом постали 23 тисячі, 13 600 були визнані винними, 43 отримали смертний вирок, але стратили лише тридцятьох. Близько 70 тисяч державних службовців звільнили.
Восени 1946 року чотири союзницькі держави-окупанти вирішили дозволити Австрії самотужки розбиратися зі своїми злочинцями та провадити «денацифікацію». Систему освіти, інфіковану особливо, належним чином денацифікували: серед учителів початкової школи звільнили 2943 осіб, середньої — 477. Однак, попри те, що багато поважних науковців не приховували своїх пронацистських симпатій, з-поміж професорів університетів утратили свої посади тільки 27.У 1947 році австрійська влада ухвалила закон, який розрізняв «більш» та «менш» винних нацистів. З останніх наступного року амністували та відновили у виборчих правах 500 тисяч. Перших — загальною кількістю близько 42 тисяч — амністували до 1956 року.
Після того австрійці просто викинули свій зв’язок з Гітлером геть із пам’яті.
«Правосуддя переможців» — а саме так і було
Подібні розрахунки були наявні і в Німеччині. Але там місцеве населення не мало слова в питанні вирішення власної долі. У тій самій Московській декларації від 30 жовтня 1943 року, яка звільняла Австрію від відповідальності за відданість нацизму, cоюзники попередили Німеччину, що вона відповідатиме за свої воєнні злочини.
Обіцянки було дотримано. Упродовж 1945-1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені переступи, скоєні в ім’я нацизму та задля досягнення його цілей.
Найвідоміший серед цих процесів — Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив найголовніших нацистських лідерів із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити їх там, де були скоєні їхні злочини.
Восени 1946 року чотири союзницькі держави-окупанти вирішили дозволити Австрії самотужки розбиратися зі своїми злочинцями та провадити «денацифікацію». Систему освіти, інфіковану особливо, належним чином денацифікували: серед учителів початкової школи звільнили 2943 осіб, середньої — 477. Однак, попри те, що багато поважних науковців не приховували своїх пронацистських симпатій, з-поміж професорів університетів утратили свої посади тільки 27.У 1947 році австрійська влада ухвалила закон, який розрізняв «більш» та «менш» винних нацистів. З останніх наступного року амністували та відновили у виборчих правах 500 тисяч. Перших — загальною кількістю близько 42 тисяч — амністували до 1956 року.
Після того австрійці просто викинули свій зв’язок з Гітлером геть із пам’яті.
«Правосуддя переможців» — а саме так і було
Подібні розрахунки були наявні і в Німеччині. Але там місцеве населення не мало слова в питанні вирішення власної долі. У тій самій Московській декларації від 30 жовтня 1943 року, яка звільняла Австрію від відповідальності за відданість нацизму, cоюзники попередили Німеччину, що вона відповідатиме за свої воєнні злочини.
Обіцянки було дотримано. Упродовж 1945-1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені переступи, скоєні в ім’я нацизму та задля досягнення його цілей.
Найвідоміший серед цих процесів — Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив найголовніших нацистських лідерів із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити їх там, де були скоєні їхні злочини.
У Баварії в 1951 році 94% суддів та прокурорів, 77% працівників Міністерства фінансів та 60% державних службовців у регіональному Міністерстві сільського господарства мали нацистське минуле. У 1952 році кожен третій чиновник Міністерства закордонних справ у Бонні був колишнім членом Нацистської партії.
У новоствореному західнонімецькому дипломатичному корпусі 43% були колишніми членами СС, а інші 17 — служили в СД або Гестапо.
Те саме відбувалося і за межами державної служби. Денацифікація найменше торкнулася університетів та правничої сфери, попри відомі симпатії їхніх представників до гітлерівського режиму. Підприємці також легко відбулися.
Фрідріх Флік, засуджений як військовий злочинець у 1947 році, через три роки за рішенням боннської влади вийшов на свободу, і як головного акціонера Даймлер-Бенц його поновили в правах. Усіх звинувачених керівників промислових концернів IG Farben та Krupp дочасно звільнили з ув’язнення, і вони всі повернулися до публічного життя практично без втрат.
Уже в 1952 році у Fordverke, німецьку дочірню компанію Ford Motor, повернулося все вище керівництво нацистських часів. Навіть міри покарання нацистських суддів та лікарів концентраційних таборів, засуджених американським трибуналом, були скорочені або пом’якшені (за американського командувача Джона Макклоя).
Низьку результативність зусиль союзників підтверджують і дані опитувань громадської думки, проведені в перші післявоєнні роки.
У жовтні 1946 року, коли закінчився Нюрнберзький трибунал, тільки 6% німців були готові визнати, що він здався їм «несправедливим», однак через чотири роки таку думку поділяв кожен третій. У цьому немає нічого дивного, позаяк упродовж 1945-1949 років стабільна більшість німецьких громадян вважали, що «нацизм був хорошою ідеєю з поганим втіленням». У листопаді 1946 року 37% німців, які взяли участь в опитуванні в американській зоні, вважали, що «винищення євреїв, поляків та інших не-арійців було необхідним для безпеки німців заходом».
За даними того самого опитування, проведеного в листопаді 1946 року, кожен третій німець погоджувався з тезою, що «євреї не повинні мати такі самі права, як представники арійської раси». Це не надто дивно, враховуючи, що респонденти прожили дванадцять років за авторитарного уряду, відданого цій ідеї. Що справді дивує, то це опитування, проведене шість років по тому, згідно з яким дещо вища частка західних німців (37%) погоджувалася з тим, що для Німеччини було б краще, якби на її території не було євреїв. Також того самого 1952 року 25% західних німців визнали, що були про Гітлера «хорошої думки».
Станом на початок 1950-х років більше половини ректорів східнонімецьких закладів вищої освіти були колишніми членами Нацистської партії. Через десять років те саме можна було сказати про 10% депутатів парламенту. Новоутворена Штазі (державна служба безпеки) перейняла не лише цілі й методи нацистського Гестапо, а й працевлаштувала багато тисяч його працівників та агентів. Політичних жертв комуністичного режиму — нової влади — часто обвинувачували за парасольковим принципом як «нацистських злочинців»; їх арештовували колишні нацистські поліцейські, судили такі самі судді й охороняли вартові колишніх нацистських таборів у тюрмах і концтаборах, створених нацистами та привласнених новою владою.
В умовах 1945 року, на вкритому руїнами континенті, було дуже вигідно поводитися так, ніби минуле справді мертве й от-от має початися нова доба. Ціною цього було певне вибіркове та колективне забування, особливо в Німеччині. Однак усім багато чого хотілося викинути з пам’яті, а в Німеччині — і поготів.
Усі цитати: Тоні Джадт. Видавництво: Наш Формат. Рік видання: 2020
***
Сьогодні я гадаю. щоб міг сказати Тоні Джадт про російське вторгнення в Україну?
В одному зі своїх інтерв’ю RFE/RL Тоні Джадт зазначив, що однією з найбільших помилок Східної Європи були «мрії щодо Вашингтона». За його словами, США зовсім не збираються кидатися Європі на виручку і рятувати її від Росії, тому країнам регіону має сенс активніше вкладатися в посилення Євросоюзу.
З цим, щоправда, не погодився Вацлав Гавел, який зазначив, що про розширення Європейського Союзу, про прийняття до його складу нових членів не можна було б і подумати без попереднього вступу до НАТО. Гарантії безпеки для регіону якраз і забезпечує альянс, і в особливості, американці.
Олена Зеленіна. gromada.group