У 1939 році було встановлене радянське панування
Для утвердження та легітимації своєї влади на цих землях Москва вдалася як до пропаганди, для того, щоби показати «визвольний» характер захоплення територій, так і до репресій місцевого населення. Міста й села заходу України заполонили радянські агітаційні плакати та гасла про визволення від «польського ярма», з території СРСР присилали режисерів, які повинні були зняти агітаційні фільми, а також велась активна підготовка до «виборів» у Народні збори. Для того, щоби не допустити участі неугодних у виборах розпочалась хвиля репресій проти інтелігенції, особливо проти української. Першою жертвою переслідувань став Кость Левицький, колишній прем’єр-міністр ЗУНР, а надалі потерпали представники багатьох культурно-просвітницьких організацій на заході України.
Особлива увага каральних спецслужб приділялася «реакційним елементам»
До складу яких, окрім української інтелігенції, входили землевласники й підприємці польської адміністрації, а також польські та українські офіцери дійсної служби й запасу. Особлива увага приділялась контррозвідникам, в яких вбачали найбільшу загрозу, а тому вони в першу чергу постраждали від каральних акцій. М. Хрущов навіть критикував роботу народного комісара внутрішніх справ УРСР І. Сєрова такою фразою: «Що це за робота, коли немає жодного розстріляного?».
Окрім каральних акцій проти згаданих категорій населення на початку захоплення заходу України супроводжувалось насильством, мародерством, масовими ґвалтуваннями, пограбуванням військовополонених «визволителями».
Усе це відображалось на настроях людей напередодні «виборів» до Народних зборів. Так, фіксувались випадки ігнорування голосування, підняття українських прапорів у селах, побиття радянських агітаторів. Але це не завадило комуністам провести «чесні й відкриті вибори» та отримати бажаний результат. У кінці жовтня 1939 року, після проведення виборів, було ухвалено декларацію «Про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР», що офіційно легітимізувало радянську владу й дозволило почати встановлення загальнорадянських порядків на цій території.
Хвилі терору
Був розпочатий процес колективізації, почалась боротьба з українським підпіллям, були впровадженні радянські порядки в усіх сферах життя, відбувся масований наступ на церкву, а також здійснено декілька хвиль депортацій місцевого населення та проведені масові розстріли в’язнів радянської системи. Усього за 2 роки в безмежні азійські простори було вивезено близько 300 тисяч людей. Такою перед людьми постала радянська влада в період із 1939 по 1941 роки. У 1941 році територія заходу України була окупована німецькими військами, проте перед своїм відходом НКВС у червні–липні 1941 року провели масштабну серію розстрілів в’язнів у західноукраїнських тюрмах.
У 1944 році — повторна окупація
Уже до цього радянська влада знала про активну діяльність українського підпілля, а також про активну підтримку дій ОУН-УПА місцевим населенням, особливо селянами. Так, ще в березні 1944 року був виданий наказ Л. Берії, згідно з яким пропонувалось відправити в заслання з заходу України «членів родин ОУНівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи рішення Особливої наради». У квітні 1944 року підготовували інструкцію-вказівку про порядок виселення сімей членів ОУН-УПА, у тому числі й малолітніх дітей та їхніх родичів. Кожен район повинен був скласти списки «неблагонадійних громадян», які підлягали примусовому виселенню, провести до 15 лютого 1945 року облік усіх мешканців сіл, старших 15 років — для сильнішого контролю за місцевим населенням на цих територіях.
Особливо сильно постраждали від виселення мешканці сіл, які були розташовані в 10–15 км від залізничних колій, автомагістралей, ліній урядового зв’язку, промислових підприємств і ті, хто жив біля державного кордону, оскільки ці райони вважались найбільш важливими через діяльність українського підпілля. Згідно директиви НКВС переселяли людей до Красноярського краю, Іркутська, Омської та Новосибірської областей. Виселення супроводжувалось терором і беззаконням НКВС, звичною справою були випадки катування та вбивства депортованих осіб, а також грабунку їхнього майна.
У 1947 році відбулася наймасштабніша акція — «Захід»
За час проведення цієї каральної операції було виселено близько 80 тисяч осіб, з яких більше 20 тисяч становили діти. Минулі депортації не змогли зламати українській опір, а тому НКВС вирішив втілити один із наймасштабніших заходів із переселення в режимі «цілковито таємно» для того, щоби блискавично нейтралізувати підтримку ОУН-УПА на цих територіях. На місцях секретарі райкомів і начальники підрозділів новоствореної МДБ дізнались про проведення операції за 2–3 дні до її початку, а інші виконавці — тільки тоді, коли вона вже почалася.
Усе це відображалось на настроях людей напередодні «виборів» до Народних зборів. Так, фіксувались випадки ігнорування голосування, підняття українських прапорів у селах, побиття радянських агітаторів. Але це не завадило комуністам провести «чесні й відкриті вибори» та отримати бажаний результат. У кінці жовтня 1939 року, після проведення виборів, було ухвалено декларацію «Про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР», що офіційно легітимізувало радянську владу й дозволило почати встановлення загальнорадянських порядків на цій території.
Хвилі терору
Був розпочатий процес колективізації, почалась боротьба з українським підпіллям, були впровадженні радянські порядки в усіх сферах життя, відбувся масований наступ на церкву, а також здійснено декілька хвиль депортацій місцевого населення та проведені масові розстріли в’язнів радянської системи. Усього за 2 роки в безмежні азійські простори було вивезено близько 300 тисяч людей. Такою перед людьми постала радянська влада в період із 1939 по 1941 роки. У 1941 році територія заходу України була окупована німецькими військами, проте перед своїм відходом НКВС у червні–липні 1941 року провели масштабну серію розстрілів в’язнів у західноукраїнських тюрмах.
У 1944 році — повторна окупація
Уже до цього радянська влада знала про активну діяльність українського підпілля, а також про активну підтримку дій ОУН-УПА місцевим населенням, особливо селянами. Так, ще в березні 1944 року був виданий наказ Л. Берії, згідно з яким пропонувалось відправити в заслання з заходу України «членів родин ОУНівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи рішення Особливої наради». У квітні 1944 року підготовували інструкцію-вказівку про порядок виселення сімей членів ОУН-УПА, у тому числі й малолітніх дітей та їхніх родичів. Кожен район повинен був скласти списки «неблагонадійних громадян», які підлягали примусовому виселенню, провести до 15 лютого 1945 року облік усіх мешканців сіл, старших 15 років — для сильнішого контролю за місцевим населенням на цих територіях.
Особливо сильно постраждали від виселення мешканці сіл, які були розташовані в 10–15 км від залізничних колій, автомагістралей, ліній урядового зв’язку, промислових підприємств і ті, хто жив біля державного кордону, оскільки ці райони вважались найбільш важливими через діяльність українського підпілля. Згідно директиви НКВС переселяли людей до Красноярського краю, Іркутська, Омської та Новосибірської областей. Виселення супроводжувалось терором і беззаконням НКВС, звичною справою були випадки катування та вбивства депортованих осіб, а також грабунку їхнього майна.
У 1947 році відбулася наймасштабніша акція — «Захід»
За час проведення цієї каральної операції було виселено близько 80 тисяч осіб, з яких більше 20 тисяч становили діти. Минулі депортації не змогли зламати українській опір, а тому НКВС вирішив втілити один із наймасштабніших заходів із переселення в режимі «цілковито таємно» для того, щоби блискавично нейтралізувати підтримку ОУН-УПА на цих територіях. На місцях секретарі райкомів і начальники підрозділів новоствореної МДБ дізнались про проведення операції за 2–3 дні до її початку, а інші виконавці — тільки тоді, коли вона вже почалася.
Матвій Палієнко. telegra.ph