Перемагає той, хто розуміє
Розмови про білоруську політику, як внутрішню, так і зовнішню, досить швидко зводяться до дискусій про дії однієї людини – Олександра Лукашенка. Логічно, якщо врахувати, що система влади у сусідній державі повністю відповідає визначенню автократії. Це веде до спотвореного сприйняття ситуації, яке, залежно від політичних переваг, укладається в одну із двох конструкцій:
- Диктатор, який силою утримує владу над населенням, яке прагне свободи;
- Уламок Радянського Союзу з диктатором на чолі та слухняним, безвільним, місцями відсталим населенням.
Сюди ж можна додати тезову конструкцію про інтеграцію з РФ, яка мала завершитися повним аншлюсом з десяток разів протягом останніх років.
Обидва твердження є невірними та ведуть до помилок під час спроб аналізу ситуації і планування політики щодо сусідньої держави. Наприклад:
- «Радянська» Білорусь до 2022 року знаходилася вище за Україну в індексі свободи економіки від Heritage Foundation. Аналогічна ситуація була у Doing Business від Світового Банку (поки виходив рейтинг). А суттєва частина технологічного бізнесу (існування якого так само вибивається із шаблонів сприйняття) зосереджена у Вільних економічних зонах та технопарках.
- Соціологічні дослідження свідчили про низький рівень патерналізму серед населення порівняно з більшістю сусідніх держав (зокрема, членів ЄС), що нетипово для «соціалістичної» економіки. Та й щодо стійкості автократії з такими настроями також виникають питання.
- Білоруси – одна з наймобільніших націй регіону. Досить сказати, що за кількістю шенгенських віз на 1000 населення саме Білорусь була незмінним лідером з 2014 року.
- З одного боку, до 2019 року понад 60% населення в опитуваннях позитивно відгукувалися про перспективи «інтеграції» з РФ, відповідаючи на загальні питання. Але спроба уточнення (про спільну Конституцію, спільну валюту, об’єднання держав) давала зовсім інші цифри — від 2,5% до 11% «за». Про це свідчать і дані білоруської опозиції і дані влади, або навіть російських соціологів (той же ВЦВГД).
- Від 1998 року Республіка Білорусь перебувала під санкціями ЄС та США сумарно понад 18 років.
Але при цьому Лукашенко залишався керувати державою, періодично виходячи на поліпшення відносин із західними демократіями. Причина стійкості — своєрідний суспільний договір, що встановився на зламі 2006-2008 років: «Ми не заважаємо вам заробляти гроші, ви не йдете в політику». Водночас існувала система реакції влади на зауваження та вирішення не політичних (!) проблем.
Спроба розібратися хоча б у зазначених вище даних дає розуміння, чому в 2019-2021 роках режим Лукашенко зіткнувся з найсильнішим з 1996 року викликом. У позначенні часових рамок немає помилки — події 2020 року є лише частиною (найбільш яскравою та видимою) кризи білоруської політичної системи, яка почалася на зламі 2018-2019 років і яка у будь-якому разі призводить до трансформації білоруської політичної системи. Питання лише у швидкості, балансі зовнішніх впливів та термінах виходу до нового стійкого стану.
Історія попередніх (зокрема, 2011-2013 років) політичних криз, політичних конфліктів Білорусі з ЄС та США прояснює логіку роботи Кремля на білоруському напрямку, його цілей, завдань, можливих термінів окремих етапів зміцнення впливу. І, серед іншого, важливість України у процесах, що відбуваються у Білорусі. Йдеться не лише про сьогоднішній день, а й історію останніх 10-15 років. Це чудово розуміли та розуміють у Москві, але це не усвідомлювали (і сьогодні не до кінця усвідомлюють) у Києві.
Агресія РФ проти України у 2022 році та співучасть у ній Республіки Білорусь (надання своєї території так само є актом агресії) загострила ситуацію. І частина питань, формулювання яких (не кажучи вже про пошук відповідей) українські політичні еліти роками відкладали «на потім», стали актуальними. Зокрема, додалися нові: основним питанням (якщо за систему оцінки брати українські ЗМІ) є «Чи віддасть наказ Лукашенко про вторгнення в Україну силами ЗС Білорусі?»
Однак, навіть кажучи про війну, доречніше було б сформулювати інші питання. Зокрема:
- Чому Лукашенко досі не наказав — що його стримує?
- Як зробити так, щоб наказ про вторгнення так і не було віддано?
Перший запит передбачає оцінку поточної ситуації у Білорусі. Де так само є кілька дуже суперечливих та несподіваних наборів даних. Зокрема:
- За даними щонайменше 2 опитувань, які проводились незалежними один від одного групами в Білорусі, кількість прихильників участі у війні не перевищує 10-11%, а кількість противників більше 80%. Є суттєва підтримка російських наративів (на рівні від 27% до 35% населення), але є й 50% співчуття Україні. І це в умовах відкритого для російської пропаганди інформаційного простору.
- У Білорусі, за версією українських ЗМІ, не було масових антивоєнних протестів. Водночас білоруські правозахисники говорять про понад 1200 заарештованих саме за антивоєнні виступи. А білоруські добровольці — одна із наймасовіших груп іноземців, що воюють на боці України.
- Білоруські державні медіа говорять про безальтернативність «інтеграції з РФ», водночас кількість прихильників «російського вектору інтеграції» впала (порівняно з 2020 роком) майже на 20% і стабілізувалася на рівні 43-46%, а кількість прихильників знаходження у ОДКБ лише на рівні 27-30%.
- Білоруська опозиція втрачає вплив на події всередині країни, але оточення Лукашенка так само не може похвалитися розширенням своєї підтримки. Фактично йдеться про сегментацію суспільства на кілька груп, які дуже слабко пов’язані (інформаційно та політично) між собою.
- З одного боку, санкції та втрата низки ринків мали б обрушити зовнішню торгівлю Білорусі. А існуюче падіння товарообігу виводить показники країни на рівень… 2020 року. Сальдо ж зовнішньоторговельного балансу суттєво покращується.
- Падіння економіки за результатами 2022 року буде суттєвим, але навіть міжнародні організації (СБ, ЄБРР) прогнозують його на рівні -6%… -6,5% ВВП. Це не обвал. До того ж, найбільшого удару по білоруській економіці завдають не санкції, а втрата українського ринку та можливостей транспортування вантажів через українську територію.
Подальший пошук відповідей на запитання призводить до розуміння необхідності формулювання основ української політики на білоруському напрямку, або щонайменше до артикуляції українських інтересів. Базовий інтерес будь-якої держави — мати передбачуваного, дружнього, налаштованого на співпрацю сусіда. Сьогодні режим Лукашенка не є ані передбачуваним, ані дружнім. А питання співпраці з таким сусідом є токсичними для українських політичних еліт, і це – констатація факту. Тож політика держави — це перетворення існуючого (не завжди позитивного) порядку денного на бажаний для себе. І тут доречно розширити блок інтересів:
Тактичні інтереси – інтереси на період війни з РФ. Вони формулюються просто:
- Україна має бути здатною відбити потенційне вторгнення з білоруської території і у перспективі – унеможливити удари ЗС РФ з півночі.
- Україна має унеможливити (не відбити, а зняти загрозу) участь Білорусі у війні та використання її території російською армією.
- За можливості – створювати умови для погіршення відносин Мінська та Москви з подальшим віддаленням (витягуванням) Білорусі зі сфери впливу Росії.
Цікавими є періоди відновлення — перших повоєнних років, коли Україні необхідно буде досить швидко провести трансформацію держави (а не лише відновити зруйновану). І водночас пам’ятати про питання передбачуваності та надійності сусіда.
- Вплив на громадську думку в Білорусі: показати наслідки російського вторгнення, а з іншого боку – вигоди віддалення від РФ. В ідеалі – створювати альтернативу російському інформаційному впливу;
- Вплив на еліти з метою підтримки тези про небезпеку (і шкоду для розвитку) Білорусі як політичної, так і військової конфронтації з Україною;
- Питання торгівлі: визначити наскільки доцільно відновлювати економічні зв’язки та (якщо це необхідно) на яких умовах;
- Політична безпека: Україна вже в перші роки відновлення повинна намагатися створити інфраструктуру зв’язку та впливу на ключові групи в Білорусі. Важливо, щоб нові покоління управлінців були готові до відносин між країнами.
Стратегічні інтереси спрямовані формування прийнятних умов розвитку співробітництва між державами.
- Україна, як мінімум, зацікавлена у передбачуваності Білорусі. Це означає політичний режим, дії якого зрозумілі, передбачувані та не спрямовані на конфронтацію.
- Економічні програми співробітництва, що посилюють Україну. Не просто торгівля, саме технологічне та економічне посилення країни.
- Політичне позиціонування. Ключовий інтерес полягає у зменшенні впливу РФ на процеси у Білорусі. А в ідеалі – у залученні сусідньої країни до механізмів забезпечення безпеки, регіональної економічної кооперації, які реалізуються за участю України та її ключових партнерів.
Ця доповідь — спроба дати підґрунтя для аналізу та можливого формулювання засад державної політики України на білоруському напрямку. Адже можна пасивно чекати на «зміни в регіоні», а можна формувати умови за яких зміцнюється безпека твоєї країни та зростає економіка. Україна після війни матиме поле для активних дій та вікно можливостей для того, щоб ці дії були результативними.