28 квітня газета Süddeutsche Zeitung надрукувала op-ed (думку експерта, яка може не збігатися з редакційною політикою) Юргена Габермаса, одного з найвидатніших, якщо не найбільш авторитетного, філософів сучасності, під назвою “ВІЙНА І ОБУРЕННЯ”.
Це не філософське есе. Це аналітичний допис філософа, який чітко вказує на найглибшу дилему сучасності, підняту “свавільно розв’язаною” путіним війною проти України. Габермас шукає вірну відповідь на ідейні суперечки та політичні протиріччя (“обурення”), які виникли у громадській думці Німеччини та ЄС у намаганні осмислити та вирішити цю дилему.
Спробуємо позначити ці головні контрапункти його думки.
Габермас чітко виявляє головну “дилему сучасного світу”: ПОРАЗКА РОСІЇ В УКРАЇНІ ЧИ ЯДЕРНА ВІЙНА. Це “дилема, яка змушує Захід без ризику зважувати альтернативи в просторі між двома бідами – поразкою в Україні чи переростанням обмеженого конфлікту в Третю світову війну”.
Думка Габермаса мотивується ГОСТРИМИ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИМИ ДЕБАТАМИ В НІМЕЧЧИНІ: “Незважаючи на одностайну прихильність [НАТО до уникнення світової війни через не втручання в цей конфлікт як воюючої сторони], у Німеччині спалахнули гострі дебати, що розпалюються у ЗМІ, щодо типу та обсягу військової допомоги, яку країна має надати Україні.” Йдеться про межі підтримки України з озброєнням – “поріг ризику” у переозброєнні України або “дотримання тлумачення законодавчо визначеної межі, … яка, на нашу думку, є прийнятною для Путіна.”
ШОК КРИЗИ “НОВІТНЬОЇ НІМЕЦЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ”: Габермас вказує на шокуючий не лише його персонально, а й старше покоління, “переламний момент” у традиційній після Другої світової війни німецькій Ostpolitik – “модусу німців, заснованого на діалозі та миротворчій політиці” щодо СРСР, а потім і росії. Сьогодні ця політика опинилась під вогнем критики, особливо “тих молодих людей, яких виховують чутливими до нормативних питань [права і моралі], які не приховують своїх емоцій і найбільш голосно вимагають більшої відданості [принципам]. Вони справляють враження, що абсолютно нова реальність війни вирвала їх із пацифістських ілюзій.” Молода пані міністр закордонних справ Німеччини, Анналена Бербок, “стала іконою, яка надала шоку автентичний вираз.” Вона надала “переконливу форму спонтанному ототожненню [пацифістських настроїв в Німеччині] з моралізаторськими поривами українського керівництва, налаштованого на перемогу.”
Габермас бачить витоки кризи ідентичності та чинники гострих політичних дебатів щодо війни та поставок озброєння Україні у СУМІШІ ГЕРОЇЧНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО І ПОСТГЕРОЇЧНОГО ПОСТНАЦІОНАЛЬНОГО В МЕНТАЛІТЕТІ ЄВРОПЕЙЦІВ. Це створює “підґрунтя для різного ставлення до війни загалом. Ця різниця стає зрозумілою, якщо протиставити широко шанований героїчний опір і очевидну готовність до самопожертви, які демонструє українське населення, з тим, що можна було б очікувати від “нашого”, загалом, західноєвропейського населення в подібній ситуації. Постгероїчний менталітет зміг розвинутися в Західній Європі… у другій половині 20-го століття під ядерною парасолькою, наданою Сполученими Штатами… Серед політичної еліти та більшості населення закріпилася думка, що міжнародні конфлікти можна вирішувати лише дипломатією та санкціями.” Тому і героїчна “ударна група поділяє впевненість українців у перемозі і, звичайно, апелює до порушеного міжнародного права. Після Бучі лозунг поширився блискавично: “Путін до Гааги!” Це загалом свідчить про самоочевидність нормативних [моральних] стандартів, які ми сьогодні застосовуємо до міжнародних відносин, тобто про реальні масштаби зміни відповідних очікувань та гуманітарної чутливості країн.” Але це, водночас, вважає Габермас, є суперечливим для німецького та європейського суспільства “змішанням цих двох одночасно конфліктуючих, але історично неодночасних ментальностей”, що й призводить до зазначеної вище кризи.
Габермас оцінює жорсткі вимоги з боку представників України щодо воєнної допомоги як “МОРАЛЬНЕ ЗДИРСТВО УКРАЇНИ”: він критично оцінює моральні емоції німців щодо “вимог невинно осадженої України”, які нам “зрозумілі” та викликають “співчуття та потребу допомогти”. Але Україна сама “безцеремонно перетворює політичні помилки та неправильні рішення попередніх федеральних урядів на моральний шантаж (здирство) (Erpressung).” Це призводить до конфлікту між існуючими суспільними рухами – боротьби за свободу нації, з одного боку, і остраху ядерної війни – з іншого.
Габермас вважає, що існує АСИМЕТРІЯ ЗАГРОЗ З БОКУ РОСІЇ І З БОКУ НАТО, ЩО НАДАЄ ПЕРЕВАГУ ПУТІНУ: “Потенціал російської загрози, безумовно, залежить від віри Заходу в те, що Путін здатний розгорнути зброю масового знищення… Це дає російській стороні асиметричну перевагу над НАТО, яка через апокаліптичні масштаби потенційної світової війни – за участю чотирьох ядерних держав – не хоче брати участь у цьому конфлікті.”
Німецький філософ розглядає ПОЛІТИКУ СТРАХУ ЯК РАЦІОНАЛЬНИЙ АРГУМЕНТ ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ: “Через цю асиметрію, як це відомо і російській стороні, Захід не може дозволити себе шантажувати [її].” Але, “якби він просто залишив Україну напризволяще, це було б не лише скандалом з політичної та моральної точки зору, а й не в його інтересах… Таким чином, аргументу не заштовхувати Путіна в кут, тому що тоді він був би здатний на все, протистоїть той факт, що лише ця “політика страху” дає опоненту [Путіна] розв’язку для просування ескалації конфлікту крок за кроком…” у ситуації, що “важко піддається розрахунку. Бо допоки у нас є вагомі підстави вирішити не вступати у війну як інша сторона для захисту України, вид та обсяг військової підтримки також повинні оцінюватися з цієї точки зору. Кожен, хто протистоїть “політиці страху” раціонально виправданим чином, уже рухається в межах аргументації того політично відповідального і фактично всебічно обґрунтованого міркування, на якому справедливо наполягає федеральний канцлер Олаф Шольц.”
Політика страху, за Габермасом, визначає МЕЖІ ВІЙСЬКОВОЇ ДОПОМОГИ УКРАЇНІ: “Йдеться про дотримання тлумачення законодавчо визначеної межі, яку ми самі собі нав’язали, яка, на нашу думку, є прийнятною для Путіна. Рішення не брати участі [у потенційно можливому ядерному конфлікті] не означає, що Захід має залишити Україну на долю боротьби з переважаючим супротивником аж до моменту негайного залучення. Його поставки зброї, очевидно, можуть сприятливо вплинути на хід боротьби, яку Україна має намір продовжувати, навіть ціною великих жертв. Але чи не є… самообманом робити ставку на перемогу України проти вбивчої війни Росії?…” Адже “це не скасовує непередбачуваності суперника, який міг би все покласти на одну карту [ядерної війни]. “Зараз Путін вирішує, коли Захід переступить поріг, визначений міжнародним правом, за яким він формально розглядає військову підтримку України як вступ Заходу у війну.”
Тому АЛЬТЕРНАТИВОЮ ЯДЕРНОЇ ВІЙНИ Є РОЗУМІННЯ КОМПРОМІСУ: Оскільки “сторона, яка перебуває під загрозою, незалежно від того, має вона ядерну зброю чи ні, не може припинити нестерпне руйнування, викликане застосуванням військової сили, шляхом перемоги, але в кращому випадку через компроміс.” Тут компроміс є тим, що “зберігає обличчя для обох сторін”, коли “жодна із сторін не буде очікувати поразки, яка змусить їх покинути поле бою як “невдах”.”
“З ЦИМ ПУТІНИМ ЩЕ ТРЕБА ДОМОВИТИСЯ ПРО ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ” через партнерські переговори, пропонує Габермас: “Переговори про перемир’я, які досі тривають паралельно з бойовими діями, є виразом цього розуміння [необхідності компромісу]; оскільки вони залишають відкритим взаємне бачення опонента як можливого партнера на переговорах.” В цьому пункті Габермас обережно зазначає, що “ця точка зору не обов’язково означає принциповий пацифізм, тобто мир за будь-яку ціну. Зосередженість на тому, щоб якомога швидше припинити руйнування, людські страждання та децивілізацію, не є синонімом вимоги пожертвувати політично вільним існуванням на вівтар простого виживання… – життя, в якому зникло б навіть усвідомлення протиріччя між вимушеною нормальністю та самовизначенням.”
Самовизначення Габермасом власної позиції у конфлікті проукраїнської громадськості і уряду в Німеччині: УКРАЇНА НЕ ПОВИННА ПРОГРАТИ ВІЙНУ, У ЯКИЙ НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ. Філософ цілком підтримує федерального канцлера, який підсумував свою політику реченням: “Ми використовуємо всі засоби, щоб протидіяти стражданням, які Росія завдає Україні, не викликаючи неконтрольованої ескалації, яка спричинить незмірні страждання по всьому континенту, можливо навіть у всьому світі”. Після того, як Захід вирішив не втручатися в цей конфлікт як воююча сторона, існує поріг ризику, який виключає нестримну прихильність до переозброєння України. Щойно це знову було висвітлено єдністю нашого уряду з союзниками в Рамштайні та новою загрозою Лаврова застосувати ядерну зброю. Кожен, хто, незалежно від цієї межі, хоче штовхати канцлера все далі й далі в цьому напрямку [вихода за поріг розумно-розважливого сприяння Україні] з агресивним, самовпевненим голосом, не помічає або неправильно розуміє дилему, в яку кидає Захід ця війна; бо зв’язав собі руки морально обґрунтованим рішенням не ставати учасником війни.”
Отже, робить заключення Габермас, “ми повинні знайти конструктивний вихід із нашої дилеми. Ця надія знайшла своє відображення в обережному формулюванні мети, що Україна не повинна програти війну.”
***
У розмові про війну Габермас залишається собою, звичним -теоретиком комунікації, поціленої на порозуміння. Проте війна, зокрема сьогоднішня невиправдана жодними раціональними доводами кривава імперська агресія, з самого початку виходить із заперечення самої можливості порозуміння з боку путинської росії. Принципова незгода лежить в основі цієї війни. Незгода з фактом незалежності існування України як нації, як самостійного світу історії і культури. І в цьому сенсі її вірно називають війною за екзистенціальний вибір спільноти. А питання екзистенціального конфлікту – протиріччя, яке вирішується у зіткненні існувань, у війні спільнот “не на життя, а на смерть”, не піддається раціональному вирішенню. Переговори, у кращому разі, зможуть і будуть фіксувати лише згоду сторін на взаємоіснування, але зовсім не на порозуміння. Яке або згодом прийде, або цей тип раціоналізації взаємоіснування ніколи не буде досягнутий.
Остання дилема є дилемою, яку намагається і не може вирішити Габермас, залишаючи питання відкритим. Він апелює до мирних переговорів, до переводу моральних – читай екзистенціальних – почуттів у моральні судження, які вже самою своєю загальністю “виправляють обмежений діапазон почуттів, що виникли в тісних стосунках” національної спільноти.
Так сталося, що великий німецький філософ, як і більшість його повоєнного покоління після Другої світової війни, виросли у безумовній настанові на “мир”. Це свідчить про принципову, скажу кантіанську, орієнтацію мислення на досягнення “вічного миру”, людського взаєморозуміння і, ґлобально, порозуміння спільнот та культур. Втім, через 77 років після тієї війни ми бачимо численні свідоцтва регіональних міжетнічних і міжнаціональних конфліктів, що цього не відбулося. А це означає, що комунікативна філософія досягла також межі її пояснювальної сили разом з позитивними пропозиціями Габермаса щодо нашої війни, а саме: обережного просування переговорів разом з розумною ескалацією надання озброєння Україні до того раціонально невизначеного моменту, коли путін вирішить чи не вирішить розпочати Третю світову війну. Отже, кінцево, всі екзистенціальні питання буття, буття якщо не людства, то України, вирішуватиме одна людина-диктатор.
Ми з цим зовсім не згодні. З цим не згодна національна, політична, спільнота України. Наш рішучий екзистенціальний вибір – залишатися бути Україною, бути, якщо завгодно, вічно. Ми, а за нами і весь демократичний світ, повторює героїчне національне “Слава Україні! – Героям слава!” Це буде неможливо без перемоги відновлення наших національних кордонів. Перемоги постнаціональної, міжнародної, але також героїчної. Якщо перевести наш патріотизм і нашу безумовну незгоду з путінською війною на мову філософії – вони постануть як питання онтології, вчення про буття та турботу за ним. Разом зі справедливою критикою політичної поведінки Гайдеґґера під час Другої світової активний студент Юрген Габермас, здається, закрив для себе шлях до постановки та вирішення цього питання.
Сьогодні питання буття з новою наполегливістю постало перед нами і перед філософією – питання про прояснення того нового досвіду, який здатний об’єднати комунікацію спільнот у спільний мирний світ їх незалежних, самостійних форм життя. Я вірю, що разом з успішним для нас завершенням війни з путінською росією у нас і людства з’явиться цей багато вимірний досвід, який дозволить нам адекватно вирішити дилему, сформульовану в дописі Юргена Габермаса.