Авторка інтерактивного проєкту Валентина Мержиєвська розповідає, як його можуть використовувати освітяни, російськомовні українці й іноземці, й чому не варто намагатись покарати Росію за нищення української мови в минулому.
Проєкт «Лінгвоцид» запрацював у кінці 2022 року. Він складається із серії графічних табличок із датами, що розташовані в різних місяцях Києва, та мобільного застосунку, який пов’язує таблички між собою та розповідає багатовікову історію утисків української мови. Зараз застосунок «Лінгвоцид» доступний у демоверсії і містить мапу з локаціями, описи подій, що відбиваються на табличках, та аудіосупровід до кожної з них.
Як та навіщо було створено проєкт, MediaSapiens запитав авторку, освітянку Валентину Мержиєвську.
— Валентино, коли у вас з’явилась ідея проєкту і за який час ви її втілили?
— Питання мови для мене було приводом для міркувань не один рік, бо я сама в дитинстві була російськомовною, а вже в дорослому віці вирішила змінити мову спілкування. Цей досвід ми обговорюємо з моєю сестрою Євгенією Галайдюк у подкасті «Підказки для своїх. Зваблення на українську мову».
Але ідея створення саме меморіалу — нова для мене, вперше я замислилась про це влітку 2022 року, коли знайомилася з різними практиками пам’яті. Мені дуже подобається ідея залучати більше органів чуттів. Традиційно освіта спирається переважно на зір і слух, але якщо додати ще тілесні, кінестетичні відчуття, це дає більше вражень, а отже краще запам’ятовується. Тож коли до зображень і аудіосупроводу додається прогулянка, запахи міста, зміна просторів і освітлення, це створює глибше переживання, ніж просто лекція і презентація.
Втілили цей проєкт дуже швидко. Щиро кажучи, були моменти, коли в мене був сумнів, що це реально зробити, особливо коли почались блекаути. Ми (в команді проєкту, окрім авторки, ще десятеро людей, зокрема художник, звукорежисер, композитор, дизайнерка, перекладачі та інші. — MS) подали ідею проєкту «Лінгвоцид» на акселератор проєктів Mediengeist, який організували Гете-інститут і журнал «Куншт». І в середині жовтня виграли грант на її втілення, а презентувати мали в кінці листопада. Тобто на розробку лишалось близько 6 тижнів. Дивовижно, але нам удалося втілити задум — і написати тексти, і намалювати графіку, і створити додаток. Лишились нюанси, які можна ще покращити, ми продовжуємо над ними працювати.
— Проєкт з’явився попри війну. Чому він важливий саме тепер?
— Після кожної революції в Україні з’являвся прошарок людей, які вирішували змінити мову спілкування. Я особисто — після Помаранчевої революції, чимало моїх друзів — після Революції гідності. Багато людей змінюють мову зараз на тлі війни з Росією.
Те, що питання мови досі лишається гострим і викликає чимало суперечок, свідчить, що ми перебуваємо в процесі осмислення її ролі і впливу. Я чую чимало аргументів на підтримку української, але й на захист російської також. Один із цікавих варіантів аргументації: «Якого біса я маю через цих клятих москалів відмовлятись від російської мови, якою говорив з дитинства?»
Але на мій погляд, мова — це не лише інструмент комунікації, це культурне поле, система понять і цінностей, якими оперує суспільство. Тому я зацікавлена в тому, щоб розвивалась саме українська мова, бо вона дозволяє нам сепаруватись від Росії, мати свою унікальну систему сенсів і категорій. Тож цей проєкт покликаний дати поживу для роздумів, познайомити з частиною історії мови, спровокувати замислитись про зв’язок колоніальної політики і мови.
— В застосунку три мови інтерфейсу: українська, англійська та російська. Не було вагань, чи потрібна остання?
— Були не те що вагання, а серйозна дискусія щодо цього. Зараз чимало компаній відмовляється від російської у сфері обслуговування, і я це щиро підтримую. Але наш проєкт орієнтований значною мірою на русифікованих українців. Тих, кому досі простіше сприймати інформацію російською. Нехай вони зможуть познайомитись із методами і наслідками лінгвоциду в найбільш ефективний для них спосіб. Це той випадок, коли суть важливіша за форму. Якщо створити умови, коли російськомовні українці замисляться про роль мови для України, це може створити імпульс змінити її місце і в житті, якщо ще не їхньому, то їхніх дітей. Для тих, хто вже говорить українською і шукає аргументи для заохочення переходу, є українська версія, вона була першою і основною. І, звісно, англомовний варіант для іноземців, яким цікаво глибше зрозуміти Україну.
— Застосунок презентований у демоверсії. Коли буде офіційний старт?
— Я думаю, старт уже відбувся. Демоверсія означає, що там є ще певні технічні проблеми, але ми їх усуватимемо по ходу. Застосунком уже можна користуватись, ми лише додамо аудіосупровід іншими мовами (аудіо англійською і російською зараз монтуємо — затримка із записом вийшла через відключення електрики, до середини лютого маємо зробити оновлення додатку з цими мовами також), вдосконалимо відображення маршрутів та виправимо деякі хиби. Сподіваюся, впродовж місяця випустимо це оновлення.
— Як ви визначили, які саме події лінгвоциду висвітлюватимете?
— Скласти перелік подій мені допомогла мовознавиця Орися Демська, вона ж порадила скористатись розробкою Віктора Кубайчука «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови». Цей ресурс я взяла за основу проєкту.
— Скільки є графічних табличок і як пов’язані локації з історичними подіями, що потрапили в перелік проєкту?
— Ми створили 38 табличок, але подій згадано більше. Деякі ми об’єднали тематично. Наприклад, розповідаючи про впровадження цензури, на табличку винесли одну ключову дату, але в описі розповіли про кілька її етапів. Та й взагалі, мені важливо було не лише розказати про заборони, а й змалювати історичний контекст. Говорячи про мову, між іншим розповісти про злочинний спосіб створення московського патріархату чи згадати, які процеси відбувались у Росії після поразок у війнах (Кримській, російсько-японській тощо); підсвітити зв’язки між подіями у Європі і на наших теренах; як в українській культурі відбивались загальноєвропейські течії. Звісно, що це доволі оглядово, але основна мета проєкту — зацікавити, щоб у глядачів виникло бажання шукати далі самостійно.
Таблички розташовані або поблизу місць, де відбувались конкретні події (наприклад, осередок «Просвіти» в Києві справді був на Бульварно-Кудрявській, 10, а Києво-Могилянська академія досі розташована там, де й була) або поблизу асоціативних місць. Наприклад, табличка про русифікацію шкіл — біля школи, а про заборону служби українською — поблизу собору, хоча очевидно, що заборони поширювались на всі школи і всі церкви.
— Який період охоплює проєкт?
— Майже 400 років, із 1627 по 2022. Це період, відколи українська мова вже остаточно відокремилась від російської лінгвістично, до нинішніх подій, коли Україна завершує відокремлення політично (не лише де-юре, а й де-факто).
— Серед подій лінгвоциду для вас є якась особлива? Щось, що вразило вас найбільше?
— У мене є кілька таких подій. Скажімо, про Валуєвський циркуляр і Емський указ більшість людей щось пам’ятають ще за школи, але для мене дивовижно було дізнатися про вимогу з 1970 року захищати дисертації виключно російською, навіть ті, у яких досліджували українську мову й літературу. Ну і, звісно, було чимало подій, які просто викликали обурення — оці всі відписки, з якими цензори відхиляли друк українських книжок… Я не втрималась і додала їх прямими цитатами, просто щоб можна було відчути цю зверхність. Чи про надбавки до зарплати вчителям російської мови при тому, що в СРСР декларували рівність. Як в Орвела: «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Насправді в кожній із подій є родзинка, яка дозволяє трохи більше зрозуміти щось або про Україну, або про логіку дій Росії.
— Кому проєкт буде найцікавішим? Здається, це було б дуже корисно, наприклад, школам. Такий урок учні точно запам’ятають.
— У першу чергу я міркувала про тих, хто зараз у процесі переходу й відкриває для себе українську. Відчуття відновлення справедливості може відчутно підтримати на непростому шляху зміни мови спілкування. Але так, освітяни обов’язково — вчителі, студенти. Я зараз веду перемовини з учителями щодо розробки заняття на основі нашого меморіалу. Проте, гадаю, творчий учитель і сам вигадає, як можна використати цей ресурс для навчання.
— У застосунку пропонують 5 маршрутів, які тривають від тридцяти хвилин до півтори години. Будете додавати маршрути?
— Ці маршрути — лише пропозиція, ми їх намагались прокладати гарними місцями: повз Київський велотрек, через парк Шевченка, Подолом. Щоб можна було і на побаченні гуляти цими шляхами. Але є повна свобода у складанні власних маршрутів — можна обирати зручні для себе точки старту, обирати конкретні події, будувати маршрути довільної тривалості. Хотілось не регламентувати цікавість там, де в цьому немає необхідності, й лишити більше свободи.
Треба буде протестувати, скільки реально ці маршрути забирають часу. Бо одна справа — просто пройтись цим шляхом, наприклад, скануючи qr-коди і слухаючи супровід, ідучи до іншої точки. А інша — екскурсія вчителя з групою дітей.
— Які плани щодо розвитку проєкту?
— Мені здається, цей проєкт цікаво було би поширити на інші міста/містечка, адже заборони діяли скрізь, а це можливість додати родзинку для взаємодії з простором. Лише для частини українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини, треба буде змінити частину заборон. Подивимося, чи зацікавляться проєктом у Києві, і якщо це справді буде цікаво, то можна пошукати партнерів в інших містах.
— Україна планує притягнути Росію до відповідальності за геноцид і екоцид. Вочевидь, юридично лінгвоцид ми ніяк не доведемо. Але що може стати для українців сатисфакцією в цьому питанні? Відновлення справжньої історії, розголос на весь світ, каяття росіян?
— На мою думку, відповідальність за геноцид і екоцид — це справедливо, тим більше, що це не лише зло, заподіяне Україні, а й руйнування глобальної системи міжнародних правових відносин і загроза природньому середовищу всієї планети. Проте відповідальність за лінгвоцид я би не розглядала. Я сприймаю це радше як наше завдання, а не їхню відповідальність: розвивати мову, підсилювати українську культуру і науку, знайомити з нею світ. Жодне звинувачення Росії не посилить позицій української мови. Досить просто скоротити присутність російської, щоби звільнити простір; це вже робиться квотами, усуванням зайвих пам’ятників тощо. Краще ресурси замість позовів спрямувати на розвиток українських медіа, гуртів, видавництв, театрів тощо. Мені здається, сатисфакцією в мовному питанні буде момент, коли ми наситимось україномовним контентом на всі смаки, коли перевідкриємо для себе цензуровану раніше літературу, коли випустимо безліч науково-популярного контенту українською, коли світові бестселери будуть швидко перекладати на українську, а українських авторів — у багатьох інших країнах.
Якщо доречна тут аналогія із сепарацією підлітка від батьків, то звинувачувати батьків у тому, що вони чогось не дали або створили дитячі травми, непродуктивно, бо залишає у дитячій, інфантильній ролі. Ефективніше працювати з позиції дорослого, який бере відповідальність за власне життя, а минуле сприймає лише як даність.
Каяття від росіян, гадаю, не варто чекати за жодним із пунктів — не створювати собі приводу розчаровуватись. Краще спрямувати зусилля на творення свого світу, ніж озиратись на їхній.