Увічнюючи Путіна, Росія перекреслює своє майбутнє.
«Обнуління» і довічне правління Путіна матиме далекосяжні негативні наслідки передусім для самої Росії.
Віднині про роль Росії у світовій політиці говорити є сенс тільки в контексті «активних заходів» — агресії проти України, бойових дій у Сирії та Лівії, спецоперацій у Європі й США, та ще можливої співпраці з державами антизахідної «ліги». На всіх інших напрямах глобального порядку денного людства роль Росії дедалі більше зводитиметься до молодшого партнерства з КНР, а головне, чого варто остерігатися, — хакерства та злодійства, як це ледь не сталося зі спробами російських хакерів заволодіти даними про вакцини проти COVID-19. Шпигують усі, проте мало кому вдається так настирливо попадатися на гарячому.
Тоді як світові еліти намагаються знайти вихід із коронавірусного глухого кута, Путін і силовики, які стоять за ним, вирішили не ризикувати й провели тактично бездоганну операцію «обнуління». Вкотре всі, хто уважно стежить за еволюцією політичної системи Росії з моменту приходу Путіна до влади 2000 року, переконалися в умінні Кремля вигравати в тактиці, повністю ігноруючи стратегію. Бо, увічнивши Путіна, Росія перекреслила власне майбутнє. Хай і потьомкінська, проте все-таки демократія, якою нинішній кремлівський режим прикривав свою справжню сутність, більше не має сенсу.
Поява самодержця всія Росії зупиняє процес політичного розвитку, фіксує сформовану корумповану систему монаршої милості, унеможливлює розвиток культури, науки, освіти. Але як же так, може заперечити добре обізнаний русофіл, адже в Китаї, який теж закріпив довічне правління свого лідера, розвиток не зупинявся, — навпаки, темпи зростання в рази перевищували аналогічні показники в країнах Заходу?
Тут важливо відзначити кілька аспектів. Справді, як свідчить світовий досвід, розвиток імперій в умовах жорсткої централізації влади можна забезпечити, і навіть на досить тривалий період, за рахунок ренти, експлуатації природних ресурсів, воєн, політичних альянсів. Однак такий період завжди обмежений у часі, оскільки змін технологічного укладу, світової кон’юнктури та підйому інших держав жодна імперія стримати не зможе, як не зможе й самоізолюватися від зовнішнього світу.
Дуже важливу роль, у цьому контексті, відіграє і наявність державної ідеології. Сі Цзіньпін спирається на потужну ідеологічну платформу — Комуністичну партію, не кажучи вже про тисячолітні традиції конфуціанства. В Росії жодної ідеології, крім архаїчних гасел «отечество і православ’я», немає. Путін спирається на силові структури та вузьке коло олігархів, що осідлали виділені ним монаршою волею потоки й галузі. Решта — пропаганда.
Надцентралізована організація держави, що спирається на національну ідею і прийнятні для більшості цінності, може бути, хай і тимчасово, ефективною, з погляду економіки й навіть підвищення рівня життя. А ось самодержавство приречене з самого початку.
Вкрай цікаво, в цьому плані, що представники Росії, а саме Сєргєй Лавров, не взяли участі у віртуальній конференції міністрів закордонних справ країн ініціативи «Один пояс — один шлях», скликаної недавно на запрошення головного дипломата КНР Ван Ї. Там, до речі, обговорювалися й питання колективних заходів проти COVID-19. Протидія Росії флагманському китайському проєкту ні для кого не секрет, однак, навіть із урахуванням різноспрямованих інтересів РФ і КНР у Центральній Азії, демонстративний жест Москви виявився більш ніж промовистим. Адже риторика обох сторін уже років шість говорить про ледь не союзницькі відносини. Реалії дуже відрізняються.
Із 40 транспортних проєктів, які Євразійський економічний союз запропонував КНР, з 2017 року жоден не був прийнятий. З моменту впровадження санкцій проти Росії у зв’язку з анексією Криму та окупацією частини східних областей України Москва намагалася демонструвати «розворот на Схід» і навіть заговорила про свою «азійську ідентичність» (із чим слід погодитися). Однак, наприклад, інвестиції з КНР у РФ 2017 року становили 140 млн дол., тоді як у Пакистан Китай вклав 50 млрд. 2019 року на форумі високого рівня «Один пояс — один шлях» із представлених 283 успішних результатів ініціативи лише 15 стосувалися РФ.
В умовах пандемії, коли просування від 30 до 40% проєктів «поясу і шляху» опинилося під загрозою, Росія не тільки не солідаризувалася зі стратегічним партнером, а й демонстративно дистанціювалася від нього. Тож не Китай, а Уганда, де президент Йовері Мусевені, що править уже 34 роки, теж вніс зміни до конституції, аби дозволити собі балотуватися на шостий термін, — ось найближчий аналог російських реалій.
Кремль недарма поспішав з операцією «обнуління». Річ у тому, що рубль падає вже третій рік поспіль і у квітні опустився до рівня 82 рублі за долар. Ціни на нафту нестабільні, й навіть угоди з ОПЕК більше не допомагають. Як пише DW, у першому кварталі 2020 року інвестиції в Росію знизилися в 50 разів, порівняно з тим самим періодом минулого року. При цьому значення портфельних інвестицій становило 1,2 млрд дол., порівняно з приростом 6,8 млрд дол. рік тому. У 2020 році очікується абсолютний антирекорд із інвестицій за останнє десятиліття. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у період 2014–2018 роки становив лише 1,8% ВВП, що є найнижчим показником за 20 років.
Навіть інвестиції, які надходили в РФ зі США (!), Китаю, Японії, Німеччини, ОАЕ та Саудівської Аравії, були або маргінальними, або в нафтогазові проєкти, або спекулятивними. Нині й вони зійшли в нуль. Падіння економіки РФ через пандемію оцінюється у 18%. Минулого, відносно благополучного, року 71% підприємців у Росії вважав умови ведення бізнесу несприятливими, і все це дані російських джерел.
Нарешті, за даними проведених 2019 року опитувань Gallup і російського Левада-Центру, що дуже близько корелюють, із Росії хочуть виїхати до 44% молоді віком 15–29 років та 22% людей віком 30–45 років. При цьому цікаво, що 12% їх підтримують Путіна, а 40% — украй незадоволені діяльністю господаря Кремля. Основними ж причинами називають погіршення економічної ситуації, безперспективність, «відчуття насування катастрофи». Тільки можна собі уявити, якими були б результати опитувань, якби їх провели зараз, в умовах пандемії та «обнуління».
В умовах будь-якої кризи основні сподівання росіян лежать у сфері нафти й газу, ціни на які раніше дозволяли економіці країни утримуватися на плаву. Зовсім недавно несподівано «хорошу» вість, на думку російських ЗМІ, приніс один із керівників одного з американських хедж-фондів, який заявив, що до 2025 року ціни на нафту «досить легко» можуть сягнути 150 дол. за барель. Насправді елементарний аналіз сучасної ситуації на світових ринках свідчить: це просто неможливо.
Зростання цін, якщо воно й буде в результаті швидкого відновлення світової економіки після пандемії, може сягнути, максимум, 80 дол., бо цього рівня цілком вистачить для швидкого нарощування видобутку американської сланцевої нафти, яка повністю компенсує можливий попит сировини на ринку. Не слід скидати з рахунків і курс ЄС на відмову від споживання нафти та газу до 2050 року. Невипадковою, у зв’язку з цим, виглядає трохи несподівана пропозиція «Газпрому» поставляти в Китай 130 млрд куб. м газу, що лише трохи менше від нинішніх поставок російського газу в ЄС. При цьому, правда, не уточнюється, звідки і як перекидатимуться обсяги, адже навіть на заповнення «Сили Сибіру» потужністю 38 млрд куб. м, яку будували п’ять років, практично, повністю за російські гроші, газу сьогодні немає.
У патовій ситуації «розвороту всіх труб» на Китай цілком можна очікувати, що в Піднебесній скористаються скрутним становищем постачальника і коли вже щось і купуватимуть, то за своїми, а не договірними цінами. Так уже було вісім років тому з Іраном: тоді Китай отримав дуже сприятливі для себе умови постачання нафти на тлі оголошеного Заходом ембарго. Тож нафта й газ уже в середньостроковій перспективі перестануть бути вічною паличкою-виручалочкою російської економіки, яка виробляла й продовжує виробляти, практично, виключно сировину та зброю.
Коронавірус до краю загострив суперечності, що нагромаджувалися у світі, й призвів, практично, до повної зупинки процесів зростання. Кожен водій знає, що під час різкого натиснення на гальмо автомобіля, який швидко рухається, лоб собі розіб’ють усі, крім тих, хто пристебнувся паском безпеки. В геополітиці роль такого паска здатні зіграти ефективні державні інститути, уряди, яким довіряють громадяни, стійкі спільноти, члени яких свідомо розділяють відповідальність за спільну долю, збалансована структура економічних і соціальних відносин. Нічого цього в Росії немає.
Це не означає, що завтра вона розпадеться: ресурси країни такі значні, що сьогодні про це говорити не доводиться. Вкрай ефективні й забезпечені фінансуванням органи пропаганди і структури безпеки. Та ось лихо: навіть для збереження статус-кво Росія має залишатися інтегрованою у світовий економічний порядок, а вона не може дозволити собі ні відкритися (тобто посилити «згубний вплив Заходу»), ні закритися (без критичного імпорту, зокрема високотехнологічної продукції, впадуть цілі галузі). Відставка Путіна могла б вдихнути життя в цю архаїчну конструкцію, привести до зміни еліт, дати надію поколінню, яке найменше марить надуманою «величчю». Цього не сталося і тепер уже не станеться.
«Обнуління», тобто самодержавство в чистому вигляді, — це проєкт про минуле. Реінкарнація самодержавства, до того ж побудована на міфах, а не на свідомому виборі, приречена на провал.
Сергій Корсунський. Директор Дипломатичної академії імені Генадія Удовенка при МЗС України, Надзвичайний та Повноважний Посол України. zn.ua