Обізнані країни застерігали всіх нас протягом десятків років. Ми не слухали.
Захід припускався помилок, а розплачується за це Схід. Такий підсумок європейської політики щодо Росії з 1991 року. Сільві Кауффманн — старійшина «клану» іноземних кореспондентів Франції — розповідає про це у своїй новій книжці «Les aveuglés» («Осліплені» / «Дезорієнтовані»). Попрацювавши кореспонденткою в Москві, Варшаві й Вашингтоні, Кауффманн відверто описує легковажну й пожадливу політику великих заможних країн «старого Заходу» і наголошує, що вони систематично ігнорували застереження тих, хто нещодавно звільнився від ярма Радянської імперії.
Кремль грав на слабкостях кожної країни. У Німеччини це був дешевий природний газ, плюс відчуття провини (нехай і вельми вибіркове) за нацистське минуле. У Великої Британії — шанс погратись у дворецького російських багатіїв і доступ до нафтових і газових родовищ країни. В Італії — експортний ринок Росії. У Франції — переважно лестощі: «Давня мрія про будівництво європейської архітектури безпеки, на думку Парижа, нездійсненна без Росії».
Загалом усе це відома історія, але з ретельного й проникливого аналізу Кауффманн на поверхню випливли подробиці. Ми читаємо про те, як у червні 2021 року естонська політична діячка Кая Каллас, що тільки-но долучилася до Європейської ради й представляла одну з найменших країн ЄС, одноосібно зірвала франко-німецьку спробу «перезавантажити» відносини з Росією після захоплення Криму. Спочатку Каллас картала себе, але потім інші країни хвалили її за тверду позицію, а Анґела Меркель перепросила за поблажливе ставлення до неї. Кауффманн розповідає, що Каллас аж сяяла, згадуючи цю подію.
Однак німці мали б набагато раніше здогадатися, із чим мають справу. Путін надзвичайно грубо спілкувався з Меркель. Але його чиновники були не кращі. Якось німецький високопосадовець попросив свого російського колегу інакше сформулювати комюніке після телефонних розмов двох лідерів, представивши обговорення у вигляді взаємовигідних домовленостей, радше ніж у вигляді запитів німецької сторони. «Ви жартуєте?» — такою була ущиплива відповідь росіян. Досі лишається великою таємницею, як могла Меркель, яка добре знає Польщу й симпатизує цій країні, а також відома небезпідставною антипатією до радянського комунізму, загнати свою країну в таку глибоку залежність від російського газу. Німецька лідерка, пише Кауффманн, «була, поза сумнівом, найбільш підкованою серед західних лідерів для того, щоб розуміти психологію Путіна, адже її не надто (м’яко кажучи) приваблював його характер, однак, попри все це, вона була найменш схильною відверто йому протистояти».
Кауффманн доволі поблажливо оцінює американських можновладців. Катастрофічні результати саміту НАТО в Бухаресті 2008 року були не просто наслідком небажання німців і французів протидіяти Росії. Вони також відображали неспроможність американської сторони належно підготувати Україні й Грузії ґрунт для «Плану дій щодо членства», забезпечивши прямий шлях до альянсу. Безглузде «перезавантаження» адміністрації Обами 2010 року авторка розглядає лише побіжно, як і період 1990-х, зокрема ганебні події напередодні ухвалення Будапештського меморандуму 1994 року, за яким Білорусь, Казахстан й Україна відмовилася від отриманого в спадок від Радянського Союзу ядерного арсеналу в обмін на хиткі (не)гарантії безпеки. У нещодавно опублікованій у журналі National Review статті, що спирається на раніше не відомі американські документи, добре описано наївність і цинізм позиції США, погано прихований імперіалізм нібито приязного Кремля на чолі з Єльциним і відчайдушні спроби Україні та її союзників опиратися — що виявилися прозорливими.
Нині книжка Сільві Кауффманн видана тільки французькою мовою. Терміново треба опублікувати німецький переклад. Не завадить також англомовна версія.