15 листопада 2020 року Мая Санду у другому турі президентських виборів перемогла чинного на той час президента Молдови Ігоря Додона. А трохи більше ніж через місяць, 24 грудня, у Кишиніві відбулася інавгурація новообраної очільниці країни.
Санду, лідерка політичної партії «Дія і солідарність», вважається прозахідним політиком, Додон — одним із найбільш проросійських на усьому пострадянському просторі. Останній кілька разів офіційно приїжджав до Москви. І, що головне, Додон ні разу не був у столицях сусідніх країн — Румунії та України, які мають достатньо холодні відносини з Російською Федерацією.
Таким чином народ Молдови, обравши протилежну за політичними поглядами кандидатку, надав країні шанс відійти від вектору, що не давав їй в повній мірі інтегруватися із західним світом.
Втім, шанс — це ще не гарантія. Адже Молдова є парламентською республікою, де роль президента невелика. Ба більше, Додон, незадовго до інавгурації Санду, підписав закон про скорочення президентських повноважень своєї наступниці. Таким чином, саме парламент Молдови уособлює роль вершителя долі країни.
Так, «Партія соціалістів Республіки Молдова» («ПСРМ»), яку, власне, контролює Додон, в даний час має більшість у парламенті, що дозволило їй протягнути доволі «токсичні» для країни закони. Приміром, прийняття закону «Про функціонування мов», що надає російській мові статус міжнаціонального спілкування (пізніше Конституційний суд Молдови визнав таким, що не відповідає конституції).
Варто зазначити, що поведінка соціалістів не є несподіванкою. І цьому є наступні пояснення.
По-перше, Ігор Додон хотів показати, що він повністю контролює своє політичне оточення, особливо напередодні XVI з’їзду «ПСРМ» (30 грудня). По-друге, Додон хотів послати сигнал у Москву, щоб показати, що він, як і раніше, є найкращим захисником інтересів РФ в молдавській політиці. Адже, як було зазначено, під час перебування на посаді президента Додон підтримував тісні стосунки з Кремлем і втратити їх означало би закінчення його політичної кар’єри.
Зрозуміло, що зазначена ситуація, коли Додон залишився фактичним керівником Молдови, викликала невдоволення у громадян країни. Так, 6 грудня у центрі Кишиніва близько 20 тис. людей вийшли на демонстрацію для підтримки проєвропейської Санду, вимагаючи відставки уряду й дострокових парламентських виборів.
Втім, навіть незважаючи те, що прем’єр-міністр Іон Кіку ще до інавгурації Маї Санду пішов у відставку та попри початок, після присяги, виконання Санду своїх президентських повноважень, парламент, через рішення Конституційного суду Молдови про відсутність конституційного права 2/3 голосами депутатів його розпускати, так і залишився працювати у чинному скликанні.
Таким чином, політичне status quo у Молдові залишається, при якому президентка Санду не має повноти реальної влади і не є частиною політсили, яка могла б де-факто керувати республікою. А це серйозна проблема для нової очільниці. Адже попри те, що Санду вже відвідала Брюссель (після візиту до Києва), відсутність проєвропейської парламентської більшості у парламенті не може наразі дозволити Молдові отримати фінансову допомогу Європейського Союзу або запустити спільні з ЄС проєкти.
Цілком очевидно, що зазначене положення справ стане неабиякою перешкодою для реформаторського поступу Санду, яка обіцяла сконцентруватися на виконанні Угоди про асоціацію з Євросоюзом та забезпечити макрофінансову допомогу республіки з боку західних партнерів. Не кажучи вже про виведення з самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки російського військового контингенту і його заміну миротворчими силами під егідою ООН чи ОБСЄ, на чому наголошувала Санду як у своїй передвиборчій кампанії, так і будучи на посаді прем’єр-міністра.
Зрозуміло, що нездатністю виконувати обіцянки неодмінно скористуються соціалісти і інші опозиційні до президентки політичні сили. Чим більше з плином часу матиме місце пробуксовка з реалізації реформ, тим більше опоненти Санду перекладатимуть на неї провину.
Так, вже під час вищезгаданого XVI з’їзду «ПСРМ», члени цієї політсили розкритикували заяву Санду про виведення російських військ з Придністров’я й заяви зарубіжних політиків з приводу прийнятих парламентом рішень. На їхню думку, це свідчить про «спроби введення в країні режиму зовнішнього управління». І чим далі, тим подібної риторики буде значно більше.
За ймовірної «кульгавості» Санду чаша терезів рано чи пізно може схилитися явно не на її користь. Чотири роки пройдуть надто швидко, після чого фактор реваншу може яскраво замайоріти над бессарабським політичним обрієм.
Ігор Додон, чи аналог, який прийде йому на заміну, добре вислужуватиметься перед Володимиром Путіним та кремлівським капіталом, готуючи нанести Маї Санду фатальний удар. Москва робитиме все можливе, щоб знову повернути Кишинів у свою орбіту.
Не буде применшенням твердження, що Путін останнім часом особливо гостро реагує на все, що відбувається на пострадянському просторі. Адже від самого початку свого правління, а це більше двох десятиліть, він представляв себе в якості сильного державного діяча й гаранта стабільності — як на батьківщині, так і за кордоном. Сьогодні йому доводиться гасити «пожежі», які стають для режиму все більш численними та небезпечними.
Якщо, для прикладу, окупація Криму і Донбасу, інтервенція в Сирію та опір західним санкціям можна вважати своєрідним апогеєм правління Путіна, що супроводжувалося рекордною підтримкою співвітчизників, то з тих пір режим вступив у фазу поступового занепаду. Тенденція особливо стала помітною в минулому році — з відчутною втратою РФ її геополітичних позицій на пострадянському просторі — у Білорусі, на Кавказі, в Киргизстані, а віднедавна й у Молдові…
Відносини із Заходом залишаються в кризовому стані. Основи економіки, залежної від експорту нафти і газу, тріщать по швам, через що Путін вдавався до маніпуляцій та підтасовок, щоб забезпечити здатність правити мало не все життя. А тут ще й додалися ситуація, пов’язана з опозиціонером Олексієм Навальним.
Отже, Путін зараз загнаний в кут як ніколи. Від чого він стає ще більш небезпечним, ніж був досі.
Показово, що навіть, вітаючи Санду із перемогою на президентських виборах, Путін нагадав, що її країна дуже залежить від Росії і повинна це враховувати, повторюючи мантру з дискусійного клубу «Валдай», коли Путін заявив, роблячи ставку на Додона, що Росія розраховує на те, що на виборах молдавський народ оцінить зусилля президента республіки щодо побудови відносин з Росією, адже доля економіки Молдови залежить від контактів з його країною.
«Ми бачимо, що відбувається навколо Молдови, й знаємо потреби молдавського народу і в розвитку демократії, і в розвитку економіки з іншого боку. Але молдавське вино хто купує? У Франції куплять молдавське вино? Кому воно потрібно на європейському ринку? Там своє нікуди дівати…» — такими словами Володимир Путін прокоментував події в Молдові незадовго до першого туру президентських перегонів, натякаючи на безальтернативність кандидатури Ігоря Додона.
Виходячи із вищесказаного, цілком зрозуміло, що Росія робитиме все можливе для того, щоб утримати колишні пострадянські республіки у своїх лещатах. А тому такі люди як Ігор Додон є конче необхідним ресурсом — для збереження російської гегемонії в регіоні. Тому Молдові та її новій очільниці варто вести доволі продуману політику, враховуючи парламентський і реформаторський виміри, щоб не допустити проросійського реваншу, який, окрім тотальної ерозії, нічого доброго для суверенітету Кишиніва принести не може.
Станіслав Желіховський кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС. institutedd.org