Це питання часто звучить в українському суспільстві. Неможливо заперечувати, що ті, кого прийнято зараховувати до «нетрадиційної орієнтації» чи трансгендери (гендерна ідентичність яких не збігається зі статтю при народженні) живуть серед нас. За їхньою спиною люди часто шепочуться: «А ви знаєте, пане Н., того… з «цих», але ставляться цілком добродушно. За винятком одного моменту…
Суспільство, в якому інтимні стосунки між статями не прийнято обговорювати публічно, навіть не з ханжества, а з ментальних уявлень про людську сором’язливість, шокують прайди – паради Гордості, які влаштовують наші незвичайні співгромадяни та ще й у нарядах, що фрондують, з клоунськими райдужними зачісками, показними “попками”.
Добропорядні громадяни невдоволено морщаться: навіщо? Мовляв, живіть, як хочете (хто заважає?), але інтимні стосунки на те й називаються інтимними, що їх не прийнято виставляти напоказ і тим більше поширювати у суспільстві як норму.
Про це ми говоримо із практикуючою психологінею, членом Всесвітньої Асоціації Позитивної та Транскультуральної Психотерапії Тетяною Віллард.
Не такі як всі…
Тетяна Віллард: У нашому колі та моєму особисто по життю чимало прекрасних людей з нетрадиційною орієнтацією, як в Україні, так і за її межами. Цих людей роками, десятиліттями цькували за їхню природну специфіку, на різних рівнях суспільства. Хоча, вже давно наукою доведено, що їхня орієнтація – це не забаганка, а специфіка їхньої природи/організму, вроджена і часом дуже драматична для них самих, коли вони це розуміють.
Від цих людей часто відмовлялися родичі та близькі друзі лише через їхню нетрадиційну орієнтацію. У цих людей часто виникали складнощі у кар’єрі лише тому, що вони “не такі, як усі”.
Я знаю такі історії з особистого професійного спілкування. З деякими з них ми роками дружимо, чудові люди, розумні, добрі, талановиті.
Тільки зараз наше суспільство дозріває до того, щоб приймати людей з їхніми різними природними специфіками і вже лояльніше до цього ставиться (особливо молоде покоління).
Довідка “Громади”
47% опитаних українців негативно ставляться до ЛГБТ-спільноти, 42% – до чайлдфрі (люди, які свідомо вирішили не заводити дітей), випливає із опитування соціологічної групи “Рейтинг”, проведеного до 30-річчя незалежності України (2021).
За даними соціологів, найтолерантнішими виявилися 16-24-річні, які народилися в незалежній Україні. Вони більше нейтральне ставлення (60-70%), ще близько 20% ставляться до ЛГБТ+ позитивно, до 20% – негативно.
З віком рівень толерантності знижується і досягає нижчої точки у похилому віці (старше 61 року). У цій віковій категорії до чайлдфрі негативно ставляться 66% респондентів, ЛГБТ – 65%.
Серед регіонів найбільш толерантний – Київ, східна та західна частини України схожі у своєму консерватизмі, різниця лише в тому, що релігійний захід менш толерантний до невіруючих, а Донбас – до ЛГБТ-спільноти.
Тетяна Віллард: Щодо прайдів, то тут дві складові – і психологічна, і політична. Психологічна у тому, що з представників ЛГБТ+ роками формувалося почуття бунту від цього демонстративного драматичного неприйняття їх суспільством.
Цей бунт (така форма протесту) – їхня спроба донести до суспільства той факт, що такі люди є в природі (це не добре і не погано, це факт, робота генів в організмі) і лише за цією ознакою відкидати таких людей – несправедливо. Бо люди цінні своїми справами/інтелектом/вкладом у суспільство/своєю соціальною відповідальністю.
Як показує практика, поки голосно не звернути увагу на проблему/не заявити про неї на весь голос (а це мільйони життів у цьому випадку, якщо глобально), то ніхто її вирішувати не буде 99% зі 100%.
Взяти, наприклад, навіть питання прав афроамериканців, які пройшли пекло драми суспільного хейту дуже довгий період часу (теж у нас є близькі такі люди, знаємо не з чуток), хоч права жінок. У кожному разі, поки не було голосно заявлено про існуючу глобальну проблему, її ніхто й не вирішував.
Навіть зараз ці питання не вирішені повною мірою, але благо – зсунуті з мертвої точки. І лише завдяки тому, що про них було голосно заявлено в протестній формі, бо інші інструменти не працювали.
Яка реакція суспільства?
Олена Зеленіна: Але чи викликає це зворотну реакцію суспільства? Розмірковую: якби не було прайд-парадів, питання в парламентах вирішувалися б швидше, просто без шуму приймалися б закони, які б полегшували цивільні правовідносини ЛГБТ. Консервативній масі населення було б однаково, тому що її ніхто б спеціально не «накручував».
Демонстративність прайдів збуджує вкрай правих активістів і політиків (від тих, хто приходить бити учасників прайду, до кремлівських терористів, які лицемірно шукають виправдання своїм бомбардуванням). Виходить в одних випадках – цирк із бійкою, в іншому – трагедія.
Я теж вважаю, що права ЛГБТ – це насправді про свободу і демократію, про людяність і толерантність, але я спостерігаю, як політики в гонитві за владою підмінюють поняття: вони стверджують, що прайд – це не про свободу та визнання права іншого на існування, а диктат, спрямований на заперечення сімейних цінностей українців. І це робить величезний емоційний вплив на більшість, яка за всіма соціологічними опитуваннями, на перше місце зводить інтереси сім’ї, своїх дітей і батьків.
На рівному місці розколюється суспільство і замість того, щоб обговорювати, наприклад, зростання цін і низьку зарплатню, суспільство починає завзято обговорювати «гоміків». Демонстративність проблеми меншини відволікає суспільство від проблеми більшості – соціальної нерівності.
Довідка «Громади»
За довоєнними даними Держстату (2020), щогодини населення України скорочувалося на 47 осіб.
Ще однією яскравою ілюстрацією соціальних відносин у пострадянській Україні став високий рівень нерівності та різка диференціація населення за рівнем доходів та багатства.
За даними Національного інституту стратегічних досліджень, десята частина найбагатших домогосподарств отримувала понад 20 % загальних доходів, а десята частина домогосподарств з найменшими доходами – лише 4,3 %[9]. Також варто зважати, що офіційні статистичні дані стосовно диференціації життєвого рівня населення не враховують значної тінізації доходів в Україні, яка переважно стосується груп населення з вищими доходами. За даними опитування, яке провели в жовтні 2022 р., 78 % громадян заявили про зменшення доходу від початку повномасштабного вторгнення
Особливо гострою є нерівність у сфері праці, коли рівень заробітних плат топ-чиновників та держуправлінців в Україні перевищує середньомісячний рівень по країні у 40—75 разів, а в окремих випадках — і у 130 разів.
Олена Зеленіна: У Європейському Союзі соціальна проблема не стоїть так гостро, тому й прайди не викликають гостру реакцію відторгнення. І це мене дуже насторожує, бо будь-який акцентований розкол суспільства веде до бід для самого суспільства.
Тетяна Віллард: Тут скажу ще як фахівець/стратег з комунікацій, не лише психолог. Така інтерпретація/постановка питання створюється певними зацікавленими у розколі суспільства “діячами”. Бо наявність однієї проблеми (наприклад, права певних людей) та зростання цін/низькі зарплати/інші соціальні та економічні труднощі у зв’язку з поточною ситуацією війни – не взаємовиключні, вони йдуть паралельно, вони є у різних сферах нашого життя. Ми цілком можемо говорити і про права людей з іншою орієнтацією (наприклад), і про соціальну адаптацію людей під час війни, і про роль підтримки державою своїх громадян, і про можливості держави, і про корупцію, і багато іншого.
Але комусь вигідно поставити питання інакше – мовляв, одна тема відволікає від іншої, розколюючи суспільство тощо.
Далі ця думка запускається в інформаційне поле і нав’язується людям.
Я вважаю, що є необхідність у нашому суспільстві обговорювати всі важливі питання/проблеми і важливо доносити до суспільства/пояснювати суспільству – чому кожна з них важлива, чому вона заслуговує на нашу увагу та участь, чого (можливо) багато хто не розуміє та/або недооцінює, просто від того, що з певною темою глибоко не стикалися (ми не можемо знати та розуміти все!).
За кожним питанням – тисячі чи мільйони життів. І тому кожен із них важливий. Тільки потрібна повноцінна інформаційна програма, яка зможе суспільству показати глибину/причини цих проблем.
Поки що таких програм у нас немає. Особливо, за умов війни. Але й до війни їх не було. Сподіваюся, що з’являться у майбутньому.
І що ще скажу, як на мене, це важливо. Ми тільки тоді зможемо дійти повноцінного демократичного суспільства з його працюючими на практиці цінностями, коли для нас будуть важливими життя, права, соціальне самопочуття як більшості, так і меншин у нашому суспільстві. Усі людські права мають рівну цінність, з якого боку вони б не були: у меншості чи більшості.
Олена Зеленіна. gromada.group