«Юридична група «Укрпартія» пропонує широкий вибір політичних партій від прямих власників. У наявності є готові нові партії, а також політичні сили з давньою реєстрацією і розгалуженою структурою регіональних організацій», — повідомлення такого змісту ще наприкінці 2016 року можна було прочитати на одному з вебресурсів. Нині доступу до сайта юридичної групи немає. Можливо, далося взнаки те, що «Укрпартія» стала популярною завдяки низці журналістських матеріалів, присвячених торгівлі політсилами в Україні. Однак це не означає, що така діяльність припинилася. Варто лише набрати в пошуковику запит «купити партію» і вже на першій сторінці вибрати одну з кількох пропозицій.
Більш ефективний спосіб відшукати клієнта — рекламний таргетинг (орієнтація на цільову аудиторію). Власне, «Укрпартію» зробив відомою нардеп Олександр Черненко. За його словами, реклама приходила йому безпосередньо на електронну поштову скриньку, створену для нього у Верховній Раді після обрання депутатом. Черненко — не єдиний такий.
«Я регулярно, не тільки перед виборами, а й після них, дістаю на пошту повідомлення, що продаються партії. І таких, як зараз модно казати «аватарок» (юридичних оболонок), доволі багато. Ми знаємо, як зараз виникають нові партії. Вони справді нові, мають лідера. Однак спершу купують оболонку, а далі вже її наповнюють. Такий «первородний гріх», на жаль, деформує і сам розвиток політичної системи», — каже політолог Володимир Фесенко. Це відбувається під час круглого столу, організованого Центром Разумкова з нагоди публікації дослідження трансформації партійної системи в Україні за період незалежності.
Вартість «партії під ключ» починається від 25–30 тис. «не гривень». Експерти та вчені, які зібралися під час круглого столу, сходяться в тому, що розвиток торгівлі політсилами — одна з найгірших тенденцій становлення політичної системи останнього часу.
Про точну кількість таких «аватарок» судити складно, однак приблизні висновки можна зробити. Згідно з інформацією Комітету виборців України, на час після Майдану припав рекорд зі створення нових політсил. У 2014-му їх створили 37, у 2015-му — 79 (цей рік став рекордним за весь період незалежності), за дев’ять місяців 2016-го зареєстрували 41 нову партію. Загалом у реєстрі політичних партій Мін’юсту вказано 352 наявні в Україні політсили. Однак це дані станом на 18 січня 2017-го й оновлюються вони тільки раз на рік. За інформацією, озвученою під час круглого столу, партій уже 355.
До того ж в останніх парламентських перегонах у 2016-му брали участь представники 60 партій. Якщо, звісно, рахувати і кандидатів, і представників політсил у комісіях. Безпосередньо ж у виборах по списку взяли участь удвічі менше партій — 29.
Можна навести й інші цифри. На початку 2016 року партії зобов’язали подавати фінансові звіти. До жовтня 162 внесені до реєстру політсили не подали відповідних документів. У НАЗК, яке відповідальне за опрацювання цих звітів, звернулися до партій за поясненнями. Деякі фігуранти списку їх надали, однак цікаво інше: 86 запитів до партій повернулися в НАЗК з причин відсутності політсил за адресами, указаними в офіційному реєстрі.
Регіоналізм
Інша тенденція, яку виділяють експерти та вчені, — це частіші випадки створення так званих регіональних партій. За результатами останніх місцевих виборів 2015 року, вони отримують представництво виключно в одному регіоні або щонайбільше кількох. Іноді такі політсили вже в назві прямо пов’язують себе з певною областю або історичним регіоном, наприклад, «Черкащани», «Вінницька європейська стратегія» або «Українська галицька партія». У певних випадках ідеться про створення політсил за національною ознакою, як-от «КМКС» Партія угорців України».
«Що підштовхує регіональну еліту до такого? Це теж деталі. Наприклад, партія «Черкащани». Там дуже цікаве зібрання. Є і екс-регіонали, і екс-БЮТівці, і колишні представники «Партії вільних демократів». Вони об’єдналися за територіальним принципом. А що нам цей регіоналізм дає?.. Проблеми регіоналізму, на мою думку, це тренд, який набирає обертів. Політсили знайшли механізм, як обходити закон про політичні партії і створювати ці регіональні утворення», — зазначає професор Марія Кармазіна з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
Вказують на активне створення партій «регіонального та локального характеру» і в самому презентованому дослідженні Центру Разумкова. Причинами називають процеси децентралізації і все ті самі місцеві вибори 2015 року. Серед додаткових прикладів таких нових політсил — «Херсонці», «Циганська партія України», «Грузинська партія України».
Раніше про це саме зазначали у звітах Комітету виборців і фонду «Демократичні ініціативи». Буває, що назви партій не містять чітких прив’язок до регіону, однак є по суті партійними проектами тих чи інших впливових місцевих лідерів. Відповідно вони набувають популярності у своєму «базовому» регіоні, але не більше. До таких проектів можна віднести «За конкретні справи» подружжя бізнесменів Герег, який «окопався» на Хмельниччині, «Довіряй ділам» мера Одеси Геннадія Труханова, «Єдиний центр» Віктора Балоги на Закарпатті та низку інших.
Лідерські партії
Остання група проектів тісно пов’язана також з іншим трендом — створенням нових політичних проектів лідерського типу. Цей тренд не новий, а став радше продовженням усієї партійної історії України. Досить згадати лише про «Блок Юлії Тимошенко». Тільки за даними офіційного реєстру Мін’юсту, в Україні нині зареєстровано понад 10 партій із зазначенням імені лідера в назві. Окрім найвідоміших «Блоку Петра Порошенка «Солідарність» та «Радикальної партії Ляшка», це куди менш «розкручені» партійні проекти на кшталт «Української морської партії Сергія Ківалова», «Народних ініціатив Олександра Фельдмана» або «Справедливості» Валентина Наливайченка. Серед найсвіжіших прикладів — «Громадсько-політична платформа Надії Савченко».
Водночас насправді проектів лідерського типу в Україні щонайменше вдвічі більше. Просто в певних випадках ім’я лідера не зазначають в офіційній назві. Наприклад, коли пишуть про новостворений «Рух нових сил», то неодмінно додають «Міхеїла Саакашвілі». Прив’язка партійних проектів до лідерів визначає також їхню недовговічність. За словами більшості учасників круглого столу, життєвий цикл української партії від 5 до 15 років. Поки лідер є, поти партія існує. Як тільки він втрачає позиції, то й вона зникає з політичного горизонту.
Така ситуація перетворюється на замкнене коло. За словами директора політико-правових програм Центру Разумкова Юрія Якименка, лідер часто стає єдиним для виборця індикатором, щоб виділити політсилу з маси таких самих. Для створення інших індикаторів партіям просто не вистачає життєвого циклу.
«Бажана партія»
За даними соціологічних досліджень, на які посилаються в Центрі Разумкова, так звана бажана для українців партія — це політсила, що орієнтована на «захист національних інтересів України». Кількість респондентів, які вибирають цей варіант відповіді, значно перевищує інші. Найближчі конкуренти, як-от захист інтересів жителів регіону, захист інтересів певної соціальної групи чи захист ідеологічних принципів навіть у сумі не дотягують до першого варіанта.
Така партія має два рівнозначні головні завдання: потрапити до Верховної Ради та домогтися обрання свого кандидата на посаду президента. Уже меншою мірою — здобути перемогу на місцевих виборах. Якщо не виконати головні цілі, то й захищати інтереси виборців не вдасться. Принаймні так думають останні.
До того ж така «бажана партія» однозначно лідерського типу. Згідно з опитуванням за травень 2015 року, на думку 41,6% респондентів сучасну партію повинен очолювати «сильний, авторитетний лідер, який не змінюється упродовж тривалого часу». Конкурентну зміну голів партій і колективне лідерство разом підтримали тільки 29%.
Щодо програмних засад, то середньостатистична «бажана партія» — строго соціально орієнтована (високі податки для багатих, регулювання цін і захист найманих працівників). Бідних громадян потрібно захищати більше, ніж середній клас. Прихильники такої партії також бажають розширення державного сектору економіки.
Окрім того, прихильники «бажаної партії» частіше вважають, що українська нація — це всі громадяни, незалежно від етнічного походження, а релігійні конфесії повинні бути рівними. Така партія підтримує курс України на вступ до ЄС та НАТО. Фінансуватися вони, на думку більшості респондентів, мають членами й аж ніяк не державою (61% проти 19%). У цьому аспекті бажання якомога швидше розвивати партійну систему стикається з рівнем розвитку суспільства, на чому під час круглого столу зауважив нардеп Павло Пинзеник. «У Ради кожного скликання є «межа компромісу» з огляду на громадську думку. Ми й так ухвалили закон про державне фінансування партій, за що нас більшість дружно ненавидить», — відповів він на критику нинішнього законодавства про фінансування партій і потребу його розвитку.
На парадоксі громадської думки зауважила соціолог Ірина Бекешкіна: партіям в Україні майже не довіряють, але голосують за них. Головна відповідь на те, чому не довіряють: бо партії захищають інтереси не суспільства, а фінансово-промислових груп.
«Водночас на питання, чи готові ви фінансувати партії, які захищають ваші інтереси, ствердно відповідають 20% (щоправда, раніше було 10%). Хто ж має фінансувати партії? Найпопулярніша відповідь — лідер. Тому який народ — такі й партії», — каже соціолог.
Навіть для уявної партії з прозорим фінансуванням дорога до Ради не вистелена скатертиною. На заваді стануть інші українські проблеми: залежність ЗМІ від власників або взаємопоборювання (наприклад, після Майдану створили аж вісім «майданівських» партій). Однак таку партію все-таки хотілося б колись побачити у «польових умовах».