Як перестати щодня прокручуватись крізь інформаційну м’ясорубку.
Нідерландець Роб Вайнберг заснував онлайн-видання De Correspondent у 2013 році. За вісім днів проект зібрав на спільнокошті понад мільйон євро, обіцяючи своїм читачам зовсім новий підхід до висвітлення подій. У виданні немає реклами, й понад 60 тисяч його читачів платять за доступ до контенту сім євро на місяць або сімдесят на рік. Торік Вайнберґ переїхав до Америки, щоб запустити видання з такою самою філософією для англомовної аудиторії. Цю філософію він описав у циклі під назвою Unbreaking News. «Холодні новини» на противагу «гарячим» погано передають цю гру слів. Breaking — це те, що стається зненацька й водночас ламає наше життя; так називають новини, які слід повідомити чимскоріше. Unbreaking — те, що не ламає(ться). Ми адаптували перший текст із циклу, а якщо вам сподобається, перекладемо й наступні.
Забудьте про фейкові новини. Справжні новини — ще більша проблема.
Я усвідомив це, коли 2006 року прийшов працювати до редакції однієї з провідних нідерландських газет. Мені було двадцять чотири роки, я вивчав філософію. Тож, як філософ, почав цікавитись тим, що це за штука — новини, яких від мене тут чекають. Спостерігаючи за тим, що робили мої співробітники, я поступово сформулював точне означення новин.
Новини — це те, що стосується сенсаційного, незвичного, негативного й поточного.
Почнімо з сенсаційного: новинами зазвичай стають речі, достатньо скандальні, вражаючі й жахливі, щоб викликати відгук в аудиторії. Часто журналістські матеріали стосуються найбільш помітних і кричущих речей. Тому терористичні акти часто стають новинами, а окупація чужих територій — ні. Легко показати, як вибухає автобус. Набагато важче — як щодня обмежують громадянські права і свободи.
Також новини здебільшого описують найбільш незвичні події і явища. Ми живемо поміж мільйонів миролюбних, законослухняних, милих співгромадян, та вистачає кількох неонацистів, джихадистів або ку-клукс-кланівців, аби щодня заповнювати новини.
Це не лише спотворює образ інших людей у наших очах, а й не дозволяє бачити важливі речі, які не є екстраординарними. Тому ми часто нічого не знаємо про великі зміни, поки не стається щось дуже малоймовірне — талебівський «чорний лебідь». Наприклад, фінансова криза 2008 року потрапила в новини, коли інвестиційний банк Lehman Brothers збанкрутував. Це дуже незвична подія. Але про те, що їй передувало, — щоденне поступове нагромадження ризиків багатьма банками, — новини не розповідали. Адже вони сфокусовані на яскравих подіях, а не на процесах, які розгортаються поступово.
Новини також майже завжди негативні. «Є кров — є новина», кажуть журналісти. Люди, які стежать за новинами, думають, що світ стає дедалі небезпечнішим (насправді навпаки). До того ж, новини постійно навіюють нам думку, що людям не можна довіряти. Адже люди дурять, продаються, крадуть одне в одного, чіпляють на себе бомби й підривають у натовпі. Насправді ж абсолютна більшість людей поводиться нормально… Але ж це не новини, чи не так?
Новини також зосереджені на поточних подіях. Майже все, що потрапляє до новин, сталося щойно. Втім те, що сталося щойно, не обов’язково найважливіше для нас. Усе в цьому світі має історію, й минуле значною мірою зумовлює те, що і як відбувається зараз. Оскільки новини сфокусовані лише на тому, що трапилось сьогодні, вони не бачать більш довгострокової перспективи як минулого, так і майбутнього. Описують випадки расизму, але не говорять про історичне коріння цього явища. Висвітлюють точкові економічні події, але не розповідають, як змінюється економіка.
Біда в тому, що новини переважно стосуються подій. Кожна повинна мати інформаційний привід, тобто причину для того, щоб говорити про це прямо зараз. Це начебто логічно, але з цього випливає, що тенденції не стають новинами. Адже тенденції розвиваються поступово, а не стаються враз. Тому вечірні новини закінчуються прогнозом погоди, а не матеріалом про зміни клімату. Ви не можете ствердити, що сьогодні клімат змінився, хоч так воно і є.
Через зацикленість на інформаційних приводах чимало новин являють собою, так би мовити, календарну журналістику: повторювані, часто заплановані події, потрібні лише для того, щоб піднести щось до статусу новини. Всі ці прес-конференції, квартальні звіти, пам’ятні дні та роковини. Такі новини можна писати наперед, не чекаючи, поки відбудеться подія. Отже, нема в них нічого «нового».
Новини насправді неспроможні виконати свою головну декларовану функцію: розповісти нам, що відбувається у світі. Люди, які стежать за новинами, здебільшого знають про те, що не відбувається. Новини зображають світ як нескінченну череду сенсаційних, жахливих подій, які негайно забуваються.
На відміну від фейкових новин, які вводять нас в оману тому, що є просто неправдивими, справжні новини обманюють нас у тонший, але шкідливіший спосіб. Вони дають нам сильно спотворену картину історії, прогресу, розвитку, ймовірності й правдоподібності подій і явищ.
Тому ми охоче погоджуємось із тим, що в Америці більшість терористів — мусульмани (насправді ні). Чи що життя у світі стає дедалі гіршим (насправді ні), а рівень злочинності у Сполучених Штатах зростає (насправді ні). Або що теракти загрожують нам більше, ніж цукор (насправді цукор небезпечніший).
Коротше кажучи, така журналістика не робить для нас того, що мала б. Не допомагає кожному члену суспільства зрозуміти світ досить добре для того, щоб долучитись до суспільної дискусії про те, що потрібно робити. Якщо ви не читаєте новин, ви не поінформовані. Якщо читаєте, — дезінформовані.
Моя критика не стосується всієї журналістики чи медій загалом. Звісно, є багато прикладів ретельної та інформативної журналістики, є багато журналістів, які служать суспільству й роблять неоціненну роботу. Як і багато моїх колег, я стурбований хвилею недовіри до журналістики, яка котиться світом. Цю недовіру підживлюють політичні еліти, які сподіваються мати з неї користь.
Але з усіх форм журналістики новини є найвпливовішими. Ми споживаємо їх неймовірними дозами. Середній американець проводить майже сімдесят хвилин на день, читаючи, слухаючи або переглядаючи новини. Тож саме новини ми обговорюємо на курилці, саме вони визначають політичний порядок денний і значною мірою формують наше бачення людства і світу. Тобто підживлюють наші упередження та страхи, змушують нас боятися інших людей, скептично ставитись до майбутнього та не вірити у свою спроможність на нього вплинути. Роблять нас помисливими, песимістичними, нещасливими. Словом, новини погано впливають на нас як індивідів і як суспільство. Швейцарський письменник Рольф Добеллі колись писав: «новини для розуму — те саме, що цукор для тіла».
Щоб протистояти згубному впливу новин, я й заснував De Correspondent. Ідея була проста: придумаймо разом інші новини, не сенсаційні, а фундаментальні. Близько 19 тисяч жертводавців допомогли нам установити світовий рекорд спільнокошту: 1,7 мільйона доларів у країні з сімнадцятимільйонним населенням. За п’ять років наша спільнота передплатників зросла до шістдесяти тисяч. Абонплата дозволяє нам жити без блимання рекламних банерів, робити глибокі матеріали та втілювати наше гасло: «протиотрута від щоденної м’ясорубки новин».
Замість дивитись лише на те, що сталось сьогодні, De Correspondent дивиться на те, що відбувається щодня. Це створює іншу картину світу.
Чомусь після кожного великого струсу суспільства, від масових терактів до фінансової кризи й від Брекзиту до обрання Трампа, новинарі запитують себе: як ми цього не передбачили? Найпоширеніша версія відповіді — ідеологічна упередженість. Мовляв, журналісти «надто ліві» чи «надто ліберальні», тому не хочуть визнавати те, що відбувається. Я ж думаю, що є правдоподібніша версія: новинні медіа мають хибне розуміння новин. Банкрутство Lehman Brothers, рішення британців про вихід із Євросоюзу та перемога Трампа на виборах є безперечно визначними, винятковими подіями. Але вони є результатами повільних, ненав’язливих, системних тенденцій. Явищ, які відбуваються не сьогодні, тому не мають інформаційних приводів, що забезпечили б їм місце в новинах; занадто повсякденних, щоб про них можна було вигадати галасливі клікабельні заголовки.
De Correspondent прагне розповідати історії, які варті публікації, хоч і не є новинами. Ці матеріали пишуть кореспонденти, не зобов’язані щодня хапатись за інформаційні приводи. Вони мають час, аби розібратись у темі, розпізнати та описати справді важливі речі. Наша мета — замінити сенсаційне фундаментальним, а поточне вартим уваги.
Для цього нам довелося набувати нових журналістських навичок і відучуватися від старих звичок.
Головна звичка, якої ми позбуваємось, — сприйняття того, що відбулося щойно, як вартого уваги. Зруйнувати її важко, бо журналісти самі споживають забагато новин. Тому звикли вважати найважливішими історіями, які потрібно розповісти негайно, ті, про які говорять інші медіа. Це легко й безпечно — робити те саме, що інші. Якщо щось не так, ти розділиш відповідальність з усіма іншими.
Припинити це самоздійснюване пророцтво можна, перш за все, обмеживши споживання новин. Ми заохочуємо журналістів шукати натхнення поза газетами, ток-шоу та твітами. Ходити вулицями, читати книжки, а найкраще — запитувати в наших читачів: «що у вашому повсякденному житті варте уваги, але не потрапляє до новин?»
Ігнорування новин виявилось серйозним викликом для журналістів. Вони весь час бояться, що пропустять найважливіше. Адже нема для новинарів гіршого гріха, ніж поступитись конкурентам у змаганні за першість у повідомленні ексклюзивних гарячих новин! У дні, коли трапляється щось екстраординарне на кшталт терористичних актів, ми мусимо докладати великих зусиль, аби втриматись від гонитви за метеликами-одноденками.
У такі дні ми запитуємо себе: «що ми можемо додати до новин таке, чого немає в усіх інших?» І якщо відповідь «нічого», тоді ми нічого не будемо повідомляти на тему, головну для всіх інших. Тому 22 березня 2016 року ми не написали ні слова про криваві теракти в Брюсселі. Натомість ми запропонували читачам посилання на найкращі матеріали інших видань на цю тему. Наші читачі оцінили цей підхід: у цей день De Correspondent передплатила рекордна кількість людей.
Отже, наші кореспонденти більше не прагнуть бути першими або першоджерелом для інших видань. Ми також учимося не мислити категоріями завершених матеріалів. Газетні статті не можуть опублікувати, а телесюжети випустити в ефір, поки вони не завершені. Але в інтернеті такого обмеження не існує. Новини тут можуть бути динамічними. Замість завершених продуктів наші кореспонденти діляться планами та ідеями, тримаючи читачів у курсі їхнього втілення за допомогою публічного щоденника.
Ця інтерактивна форма журналістики дозволяє читачам проходити той самий шлях пізнання, який проходять автори, ступивши на нього зі свого рівня знання. Іноді цей рівень вищий, ніж в автора; зробивши процес створення матеріалу відкритим, ми заохочуємо читачів ділитися своїми знаннями.
Отже, ми вчимося сприймати читачів не як пасивних споживачів інформації, а як учасників процесу, які можуть поділитися з нами інформацією та експертними знаннями. Ми віримо в те, що сто читачів знають більше за одного журналіста. Сотні вчителів, учнів і директорів шкіл допомагають нашому авторові, який пише про освіту, зрозуміти, що відбувається у школах. Сотні лікарів, листонош і залізничних кондукторів допомагають розібратись у сферах, де працюють вони. Їхні історії дають нам знання, яких би ми ніколи не здобули самотужки.
Читачі також допомагають нам тим, що сплачують 70 євро на рік за наші матеріали: це дозволяє відмовитись від реклами. Недоліки традиційних новин значною мірою зумовлені вадами бізнес-моделі, заснованої на рекламі. Ця модель означає, що медіа насправді продають не стільки новини, скільки увагу своєї аудиторії. На цьому ґрунті зросли крикливі заголовки перших шпальт і клікбейт, який переповнює соціальні медіа. Ми можемо обійтись без цього, бо наші клієнти — читачі, а не рекламодавці.
Філософія нашої журналістики заснована на вірі в прогрес, який твориться спільними зусиллями. Історія людства є історією прогресу, проте дедалі менше людей вірить у те, що прогрес існує. Вони вважають, що світ рухається в хибному напрямку, а життя наших дітей і онуків буде гіршим за наше. Одна з головних причин зневіри в прогресі — новини, які люди споживають щодня. Новини, що заражають людей песимізмом і розгубленістю замість упевненості та знань.
Я вірю, що разом, ділячись знаннями, ми можемо зрозуміти світ. А світ, який ми можемо зрозуміти, ми можемо змінити — і створити прогрес. І це вже справжні новини.
Оригінал: The problem with real news — and what we can do about it
Переклав та адаптував Отар Довженко. medialab.online