Чим може зашкодити фейсбук і навіщо в розмові потрібне весло.
Уявіть, що ви на першому побаченні з симпатичним вам хлопцем (можете уявляти дівчину, якщо вам подобаються дівчата). Але все пішло не так. Допивши каву й доївши тістечка, ви йдете до автобусної зупинки; він прощається, а ви відчуваєте, що він, скоріш за все, більше не зателефонує. Далі ви вертаєтесь додому на самоті й картаєтесь. Що це взагалі було? Навіщо ми майже весь час говорили про акваріумних рибок? Адже ні в мене, ні в нього немає жодних бісових рибок. Чому він нічого цікавого не розповів? А чому я? Чому я ні про що важливе його не запитала? А чому він?…
Невдале інтерв’ю — це приблизно так само, тільки до голосу сумління долучається невдоволений редактор, який запитує, чому в тексті немає ні м’яса, ні жиру, а потім і читачі, яким нецікаво й некорисно читати опублікований матеріал. Це не смертельно — зрештою, інтерв’ю може провалитись із причин, які не залежать від вас. Втім є низка прикрих помилок, яких інтерв’юери припускаються так часто, що можна починати вигадувати цим помилкам власні назви. Ми вже згадували про них там-сям у текстах, присвячених героям, інтерв’ю та прямій мові, але спробуймо систематизувати.
На етапі підготовки
1. Хибний ключ, або використання героя не за призначенням. Із цікавими людьми можна говорити про різні речі, й герой може мати кілька «коронних» тем. Наприклад, MediaLab говорив із дизайнером Богданом Гдалем про українські шрифти, а з редакторкою Аліною Новгородцевою — про те, як керувати запорізьким виданням із Південної Азії. За інших обставин із Богданом можна було говорити про дизайн сайтів на WordPress, а з Аліною — про запорізьку політику. Мені якось випало давати інтерв’ю як… колишньому російськомовному Втім важливо не схибити на етапі пошуку героя. Як це, наприклад, сталося з The Village, де розповіли зворушливу історію про «громадського діяча» Максима Гольдарба та його песика, взятого з притулку. Можливо, навіть не знаючи, що їхній герой насправді — політик, одне з облич проросійської партії, і якщо вже інтерв’ювати його, то не про песика, а про «православную суку» Вадима Новинського.
2. Не готуватися взагалі. Талановита Анна Гін у своїх правилах інтерв’ю розповідає, що готуватись до інтерв’ю не обов’язково — мовляв, вона колись чесно зізналась Сергію Жадану, що не читала його книжок, і вийшла чудова розмова (ось вона). Як на мій консервативний смак, це те саме, що стрибати без парашута, розраховуючи, що впадеш на скирту сіна. Якась імовірність намацати у співрозмовнику саме те найважливіше й унікальне, чого не побачили інші, вгадати з темами й запитаннями, — є, особливо якщо ви геніальний комунікатор. Але краще все-таки готуватися.
3. Готуватися за фейсбуком. Соціальні мережі — цінне джерело пізнання героя. Водночас вони породили явище, яке починає дратувати: замість скласти повне й адекватне уявлення про респондента, журналісти просять прокоментувати десяток останніх публічних дописів його фейсбук-сторінки. З таких діалогів:
— Ви спочатку написали це на своїй фейсбук-сторінці, а потім видалили…
— …Мене про це на фейсбуку вже запитували і я пояснював…
стає зрозумілим, що журналіст в принципі знає про героя тільки те, що той пише в соцмережі (отже, що може знати кожен читач). Не дивуйтесь потім, коли журналістам кажуть, що вони не потрібні.
Часто герою доводиться коментувати анекдоти, меми і випадкові спостереження, які видаються інтерв’юерам відображенням його світогляду. Не все, що люди пишуть у соцмережах, справді важливо. Ба більше, не все, що вони пишуть, — всерйоз, і навіть не все — правда.
4. Зловживати вторсировиною. Готуючись до розмови, слід неодмінно перечитати останні інтерв’ю героя, особливо якщо він часто спілкується з журналістами. Це допоможе дізнатись про нього більше, не повторювати чужих запитань і правильно сформулювати свої. Але це не значить, що треба постійно просити героя прокоментувати, підтвердити чи доповнити те, що він казав іншим журналістам. Дуже часто ці запитання — найменш продуктивні, адже герой розуміє, що має сказати щось на запропоновану тему, і каже абищо. Ось, наприклад:
– Я якраз хотів запитати про ставлення до жінок у вашій професії. В одному з інтерв’ю ви згадували, що були випадки, коли гості приходили на бар, бачили вас і просили покликати бармена.
– Це не те що сумні історії, а радше кумедні. [сміється] Так, таке трапляється раз на два-три тижні. Але я ставлюся до цього з гумором.
Якщо автор справді хотів почути щось про ставлення до жінок у професії, варто було сформулювати саме це питання, а не розповідати героїні, що вона говорила в якомусь інтерв’ю. Вислухавши переказ власних слів, вона підтвердила, що описана ситуація справді відбулась (а хтось сумнівався?), а також сказала, як до неї ставиться. Це зовсім не те, про що її «хотів запитати» автор.
5. «Ваші творчі плани». Ставити прості запитання — можна. Особливо під час портретного інтерв’ю. Водночас слід зрозуміти, що деякі з них так остогиднули героям, що стали мемами. Проблема запитань-штампів не лише в тому, що вони набридають і дратують, а радше в тому, що на них дають відповіді-штампи — не завжди щирі й правдиві, завжди неоригінальні. Варто шукати інші способи підвести музиканта чи письменника до розповіді про свою творчість.
Зробити це навряд чи вийде, коли герой відчуватиме, що запитання, які ставить йому інтерв’юер, могли би бути адресованими комусь (або кому завгодно) іншому. Що з ним говорять не як із особистістю, а з функцією або соціальною роллю. Запитання мають бути особистими — спрямованими не на узагальнення («що вчителям робити з дітьми, які бавляться з ґаджетами на уроках?»), а на власний досвід саме цієї людини: що ви робите, коли ваші учні бавляться? Що могли б робити, якби…? Що хотіли б робити?
6. Дрібнотем’я. В інтерв’ю повинна бути одна головна тема. Максимум — дві. Три — це вже багато. Винятком можуть бути величезні портретні простирадла, де «темою» є сам герой. Але й такі матеріали справлятимуть прикре враження, якщо кожне наступне запитання не буде логічно пов’язаним із попереднім. Зазвичай у таких матеріалах жодна з міні-тем не розкрита. Наприклад, порахуймо теми в цій невеличкій розмові. На шістнадцять запитань — десять тем. І лише дві-три повні відповіді.
На етапі розмови
7. Забагато себе. Рівноправна розмова двох розумних людей — окремий (і не дуже поширений) жанр. У звичайному інтерв’ю запитання — це інструмент отримання відповідей, а не частина процесу обміну думками. Запитання варто формулювати лаконічно. Чи можна сперечатися з респондентом? Напевно, якщо ви впевнені, що він недоговорює, маніпулює, каже неправду, й маєте факти, якими його можна вивести на чисту воду. Світоглядна суперечка під час інтерв’ю — дурниця. Хочете висловити свою думку — пишіть колонку.
8. Кілька запитань в одному. Поширена на прес-конференціях практика, коли журналіст, вхопившись за мікрофон, вистрелює відразу два-три запитання, в більшості випадків непродуктивна. Результатом зазвичай бувають неповні відповіді, «забуті» незручні запитання тощо. Навіщо запаковувати кілька запитань в одне під час інтерв’ю, не зрозуміло взагалі, але інтерв’юери це наполегливо роблять. Ось:
— Де Ви діставали книги? Проводили багато часу у бібліотеках? Як облаштовували свій власний простір під час студентського життя?
Це три запитання, два з яких (про книги і про бібліотеки) бодай якось пов’язані між собою, а третє — цілковитий офтоп. Герой, перекладач і мовознавець Андрій Содомора, відповідає стисло на перше, трохи розгорнутіше — на друге, а третє просто ігнорує. Якщо авторці була потрібна відповідь, третє запитання варто було поставити окремо чи повторити, якщо ні — не ставити його взагалі.
9. Анкетування. Це коли інтерв’юер поводиться так, наче його єдина мета — встигнути поставити всі запитання зі списку, а не почути цікаві та змістовні відповіді. Шпаргалка із запитаннями може бути дуже корисною, але якщо вона обмежує вас і заважає ставити уточнювальні запитання, «докручувати» співрозмовника, — викиньте її. Краще поставити респонденту десять логічно пов’язаних запитань на одну тему. Тоді читач не почуватиметься так, ніби на повній швидкості проїжджає потрібний поворот.
Є три уточнювальні запитання, за допомогою яких більшість поганих інтерв’ю можна було би зробити трохи кращими:
— Чому?
— Що ви маєте на увазі?
— Наприклад?
Якщо їх використовувати, ваш список основних запитань може бути зовсім невеликим.
10. Закриті запитання та нав’язана відповідь. Запитання, які передбачають відповідь «так» або «ні», корисні тоді, коли ви затиснули цю потвору в кутку й зараз видобудете з неї правду: кажи, ти вже перестала пити коньяк щоранку? Так чи ні? В більшості інших випадків варто обрати відкриті запитання — вони продуктивніші. Наприклад: коли ви востаннє відчували ранкове сп’яніння?
Інтерв’юер може мати припущення щодо можливих варіантів відповідей на своє запитання. Але пропонувати героєві ці припущення зазвичай не варто. Ось, наприклад, інтерв’юерка питає Андрія Содомору:
— Ви вступали до Університету за прикладом сестри? Чи є інша причина, чому Ви обрали класичну філологію?
Перше запитання — про сестру — герой ігнорує; фактично він відповідає на запитання «чому ви обрали класичну філологію?», яке й слід було поставити.
11. Не контролювати розмову. Коли ви пливете в човні за течією річки, події можуть розвиватись по-різному. Стрімка течія може понести, розвернути й шандарахнути човен об каміння. Човен може застрягнути на мілині, зупинитись на тихому плесі або влетіти носом у берег на повороті. Добре, що у вас є весло, яким можна гребти й контролювати човен, аби уникнути цих прикрощів.
З розмовою так само — є герої стрімкі, які говорять, говорять, говорять, видобуваючи нові й нові (часом дедалі менш важливі) приклади, аргументи чи спогади на задану вами тему. Є герої болотяні, які надовго замовкають, бекають-мекають і просто не знають, що казати. Є герої нестабільні, що намагаються перехопити ініціативу чи змінити тему. Але сидіти й слухати — погана ідея: використовуйте весло.
На етапі роботи з текстом
12. Не той формат. Про те, що інтерв’ю — це не обов’язково матеріал у форматі запитання-відповідь, у нас є цілий текст. Не забувайте, що ви — господар або господиня свого тексту, й вам вирішувати, як саме буде викладений зміст розмови. Іноді це доречно зробити в форматі запитань і відповідей, а іноді — авторського тексту з невеликою кількістю цитат. Бувають і розмови, сухим підсумком яких стає одна фраза для вашого тексту.
13. Нередагована пряма мова. Інтерв’ю — це не розшифрування розмови, а продукт редагування й монтажу. Редагувати пряму мову можна і треба. Й перше, від чого варто відучитися журналістам, які бояться втручатись у мову героїв, — це дослівне розшифровування розмови. Спробуйте навчитись, слухаючи розмову, формувати з неї готовий текст, у якому буде все важливе й нічого зайвого.
14. Сміття в тексті. Один із матеріалів, який нещодавно надіслали нашій редакції, закінчувався так:
— Щиро дякую вам за цікаву розмову, бажаю здоров’я і успіху!
— Вам також дякую й бажаю всіляких гараздів!
Цей обмін репліками не має жодного сенсу й жодної цінності для читачів. Так само, як привітання і вступні слова, невдалі запитання, нерелевантні відповіді, повтори. Не потрібні в тексті й бекґраундні запитання — ті, які автор ставить не для аудиторії, а для себе. Відповіді на них можна включити у вріз або використати для того, щоб точніше сформулювати змістовні запитання.
15. Пропонувати інтерв’ю на узгодження. Робити цього не треба ніколи. Ви можете щось уточнювати, перепитувати і просити доповнити, але просити героя втрутитись у ваш текст не варто. Втім щоразу, коли ми про це пишемо, в коментарях озиваються люди «з іншого боку барикад»: піарники, прес-секретарі або герої, яким болить перекручування в журналістських текстах. I feel your pain, sisters and brothers. Сам завжди страждаю, коли буваю героєм інтерв’ю й мушу читати свої невичищені з розмови дурниці або авторові помилки. Але можу лише процитувати нашого нещодавнього героя Доржа Бату:
— Я був дуже здивований, коли одного разу в мене брали інтерв’ю й після розмови попередили, що надішлють його на погодження. Що?! Навіщо?! Це ж ваша робота! Якщо я щось бовкнув, це мої проблеми. Ви маєте запис розмови. Жоден журналіст у Штатах при здоровому глузді не надсилатиме людині інтерв’ю на вичитку. Це порушення стандартів професії.
Адже інтерв’ю робиться не для того, щоб герой міг милуватись своїм відображенням у тексті, а для аудиторії. Хто боїться сказати дурницю, нехай не дає інтерв’ю.
Отар Довженко. medialab.online