До старту президентської виборчої кампанії залишається рік. Однак в Україні традиційно підготовка до політичних перегонів розпочинається значно раніше. Детально про передумови президентських виборів-2019 «День» спілкувався зі знаним львівським політологом, доктором філософських наук, професоркою Антоніною КОЛОДІЙ.
— До виборів ще рік, але чи бачите ви зараз сам вибір?
— Наразі немає персоналій, із яких можна вибирати таким чином, щоб потім казати: «Були кандидатури, але виборці помилилися». Вважаю, що це проблема нашого громадянського суспільства, яке зациклилося на своїй громадській діяльності і своїх правдах, тому просто забуло, що взятися новій політичній еліті нізвідки, окрім як з громадянського суспільства. Так, у нас громадська думка часто осуджує тих, хто прагне в політику. Однак насправді в будь-якій країні політична еліта поповнюється завдяки так званій піделіті, в якій є ті, хто близько до політики, розуміється в ній, має досвід організаційної роботи тощо. Протягом тривалого часу в нас цього поповнення не відбувається. Західні та українські аналітики високо оцінюють громадянське суспільство в Україні. Але насправді воно певною мірою успішне саме в собі. Хоча зараз би не сказала, що воно таке успішне, зважаючи на останній рік застою. Періодичні вибухи революцій ні до чого не приведуть, якщо в нас не буде кваліфікованих і відданих суспільній справі політиків. Якщо суспільство не вирішить проблему їхньої відсутності, то невирішеними залишиться й низка інших проблем.
«ЗАМКНЕНЕ КОЛО НЕПРАЦЮЮЧОЇ СИСТЕМИ ПОТРІБНО РОЗІРВАТИ»
— Тим часом нинішній Президент, очевидно, балотуватиметься на другий термін…
— Якщо українці зроблять старий вибір, то матимуть Кучму-2 з усіма політичними, економічними й соціальними наслідками. Всі недоліки, які я бачу в діяльності теперішнього Президента Петра Порошенка, пов’язані з тим, що він є виходець із системи, яку свого часу створив Леонід Кучма. Закономірності розвитку політики Порошенка підказують, що далі він не прогресуватиме ні в реалізації реформ, ні в будь-чому заради суспільства, а не своїх інтересів. Ми б хотіли бачити президента демократичним реформатором, але в нього такої готовності немає. Чому? Тому що загруз у тому «болоті», з якого виріс. Усі звички, способи дії та методи утримування старої системи мають своє коріння в тому кучмівському періоді, коли він почав формуватися як політик.
Що далі йде справа керівництва державою, то менше Президент відданий якимось ідеям і принципам, окрім того, що «ми йдемо в Європу». Але йдемо ми туди давно. Та для того, щоб це зробити, потрібно підняти рівень життя, провести економічні реформи, створити правові умови. Нічого з цього не робиться. Навпаки, все гальмується. 2017-й рік був негативним не тільки тому, що мало зроблено, але й тому, що найголовніше питання корупції зігнороване та заблоковане саме владними колами, і насамперед Президентом.
Кожен президент у перший період свого президентства намагається показати свій потенціал. Другий термін — інакший. Це вже добування свого періоду, під час якого можна дещо розслабитися. Це — закономірність у всьому світі. Якщо розслаблення ми побачили вже 2017 року, то які можуть бути сподівання, що в другій каденції цей Президент стане радикальнішим реформатором? Немає жодних.
Натомість може виникнути ситуація ще сумніша, ніж із Кучмою та його другим терміном. Хоч я загалом людина доволі революційна, але зараз революція нам не тільки не допоможе, а й нашкодить, адже ми бачимо, скільки провокаторів серед масових протестів і скільки утворилося парамілітарних об’єднань, а ми й не знатимемо, хто їх смикає за ниточку. Новий вибух може бути абсолютно некерований або керований не звідти, звідки треба. Тому може виникнути хаос, який взагалі призведе до втрати державності. Однак це не означає, що всі вуличні протести та всякий спротив владі — це гра на руку розвалу держави.
Нинішня криза державності насамперед пов’язана з корупцією, тому що люди, які побудували свою вертикаль на особистих залежностях, не відчувають себе достатньо сильними, щоб наводити лад правовим чином. А в разі великих кризових моментів вони рятуватимуть насамперед свою шкуру. Відбувається загнивання державних інституцій. Влада втратила монополію на легітимне насильство, яке, за Максом Вебером, є однією з ознак держави. Якщо влада боїться присікати всілякі парамілітарні об’єднання і безлад, значить, вона не відчуває себе господарем у державі.
Криза державності пов’язана з корупцією і тим кланово-олігархічним режимом, який утвердився в Україні. Я б назвала його патронально-клієнтельним режимом. Наскільки від патрона залежать його підлеглі, настільки й він залежить від них. Вибудовано цілі клієнтели (слово походить з італійської мови й вживається в контексті місцевої мафії). Ці клієнтели існують самі по собі в корумпованій мережі. Персональна залежність складає нашу політичну систему, а все інше вичищається та дискредитується. Таким чином виникає замкнене коло залежностей і неписаних правил, за яким живе наш політичний клас. Це замкнене коло непрацюючої системи потрібно розірвати.
«ЯКЩО УКРАЇНЦІ ЗРОБЛЯТЬ СТАРИЙ ВИБІР, ТО МАТИМУТЬ «КЛОН КУЧМИ»
— Як же його розірвати?
— Це найскладніше. Якщо поглянути на досвід різних країн, то це відбувалося по-різному. Найнадійніший, але найгірший спосіб, якого ми Україні не можемо побажати, це якісь катастрофи, після яких усе починається з нуля. Йдеться про руйнівні революції або війни, які не залишають нічого від старої державності. Цей шлях ми виключаємо.
Другий шлях — це вміла, професійна та самовіддана робота аристократів духу, відданих суспільній справі. Де їх взяти? Політолог Френсіс Фукуяма в книжці «Політичний порядок і політичне загнивання» відповідає, як це відбувалося в Америці, де політична система також була побудована на системі залежностей протягом ХІХ століття. Аж під кінець з’явилися особи, які походили з аристократичних родин і які прорвали це коло, діючи за новими правилами в межах державних інститутів.
Постає також питання, чи може авторитарний лідер стати рятівником? Так, але це тільки теоретично. У нас ніде взятися авторитарному лідерові, який був би самовідданим служителем нації, ігноруючи особисті інтереси. У теперішніх претендентів на роль лідера також є свої клієнтели. Авторитарний лідер для нас не підходить, тому що це буде закрита система, про яку ми нічого не знатимемо і в якій нічого не контролюватимемо. А ґрунт усередині цієї політичної структури такий, що буде рости бур’ян. Та й українці — бунтівний народ, який не захоче, щоб ним помикали.
Залишається надія на поступовий прорив. Утім, зараз я не бачу того, хто його ініціює. Громадянське суспільство має піти вниз, до «коренів трави», охопивши ширші верстви людей. Уже зараз, не чекаючи виборчої кампанії, слід починати роботу всім громадським активістам, які себе такими вважають. Треба думати про те, як дійти до виборців та яким чином роз’яснити ситуацію, вказавши на те, що добре, а що — погано; які реформи є реформами, а що є маніпуляціями. До речі, децентралізація теж позитивно впливає на те, що українці на місцях дещо пробуджуються: більше довіряють можливостям місцевої влади й розуміють, що самі можуть на щось впливати.
Також слід готуватися до того, що під час виборів можуть бути великі несподіванки. Взагалі треба вмикати певний ризик як можливість нашого політичного процесу. Не чекати революції, а намагатися в спокійних, мирних умовах робити якісь прориви. Необхідно ризикнути й обрати політичного лідера з-поза меж теперішнього політичного класу. І цьому лідерові вже допомагати. Тоді почнеться рух. До поважних позицій мають прийти люди не з цієї системи. Самі корупціонери не підриватимуть свої позиції.
— Як ви ставитеся до потенційної кандидатури Святослава Вакарчука?
— Співак і кандидат фізичних наук Вакарчук обтічно сказав, що амбіцій не має, але програму має. Програма насправді елементарна, й нічого особливого в ній немає. Взагалі в програмах наших майбутніх кандидатів у президенти потрібно має бути написано не тільки «що», але й «як» і «з ким». Усі ми знаємо, що треба зробити. Але з ким ти це робитимеш і як? На ці питання програми мають відповідати детально.
Не виключаю, що висунення в соціологічні президентські рейтинги Святослава Вакарчука також може бути чиєюсь хитрою маніпуляцією. Тому я не хочу багато говорити про конкретну особу. Однак якщо хтось маніпулює фактом існування Вакарчука як кандидатури, на яку може відгукнутися виборець, то значить, у нього є потенціал. Проблема в тому, що думає сам Вакарчук. Очевидно, що люди готові накинутися на нову кандидатуру, тільки б вона була.
Отож, з одного боку, результатами можуть маніпулювати, але якби молода людина відважилася на такий крок і продумала, як може сконструювати собі оточення та підтримку, то вона може мати зовсім інші плани.
«ПАРТІЇ МАЮТЬ СТАТИ ЛАБОРАТОРІЯМИ ВИРОБЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ РІШЕНЬ РАЗОМ ІЗ ВИБОРЦЯМИ»
— Чи зміняться підходи до виборчої кампанії, чи на нас чекають «старі-нові» технології з адмінресурсом, підкупом, технічними кандидатами?..
— Як показують останні події, цих технологій стало менше. Так, вони все-таки матимуть місце, але виборчий процес набуває більш поміркованих форм. При більшій активності спостерігачів, громадських організацій і ЗМІ, гадаю, ступінь використання технологій буде на посередньому рівні. Хоча вибори не будуть такими чистими, якими б мали бути.
— Чи готові виборці до перегонів, і чи підуть вони взагалі голосувати?
— Явка виборців залежатиме від того, які будуть кандидатури. Але загалом, гадаю, вона буде невисокою.
Виборці залишилися такими, як і були. Із виборцями найбільше мають працювати політичні партії, а ця робота насправді відсутня. Наприклад, пробуксовує реформа — лідери з певних політичних сил уже повинні апелювати до виборців, організовуючи дискусії, круглі столи, розповідаючи, як вони б розв’язали цю проблему. Не варто сподіватися, що виборець раптом просвітліє й усе зрозуміє сам, коли його гнітять проблеми матеріального виживання.
Партії мають стати лабораторіями вироблення політичних рішень разом із виборцями. Цим вони мобілізуватимуть свого виборця, а виборець буде освіченішим, оскільки знатиме, як вирішувати проблеми, а не тільки ними обурюватися.
Після виборів я ніколи не нарікаю на виборців. Тому що вибори — це ринок, на якому виборець купує те, що там продається. Якщо там немає нічого вартісного, він купить що-небудь, бо треба щось їсти. Великою мірою виборець — це пасивна частина політичного процесу. Тому, хто хоче висунути свою кандидатуру, потрібна велика робота з виборцями. Робота в основному проводиться через партії, а вони пообіцяли розвиватися, але далі не розвиваються.