На початку ХІХ сторіччя угорський вчений-лінгвіст Олександр Ксомо де Кереш зацікавився з’ясуваням походження угорського народу. Спираючись на лінгвістичну спорідненість між угорською та тюркськими мовами, він припустив, що коріння угорського народу знаходиться у «країні уйгурів» у Східному Туркестані (іранці називали цю країну Тураном), чи ще далі – у Гімалаях.
Він вірив, що якби зміг дістатися до Гімалаїв та Тибету, то знайшов би там ключ до витоків своєї прабатьківщини. Він дійсно дістався Тибету, займався там вивченням тибетської мови та пошуками її зв’язків з угорською, виходячи з того, що угорська, фінська, тюркська, а також монгольська та маньчжурська мови належать до уральсько-алтайської групи мов, також відомої як туранська мовна сім’я.
Власне, Кереш був лише лінгвістом, але через сто років, у ХХ столітті, його дослідження послужили поштовхом для появи суто політичних концепцій, причому таких, які вплинули на хід світової історії. У 1909 року в Туреччині виник пантуранський рух на чолі політичним об’єднанням, відомим як «молодотурки». Невдовзі, 1910 року, з’явилося Угорське туранське товариство, а в 1920 – Туранський союз Угорщини. У 1921 році у Японії було засновано Туранський національний союз.
Ідеї Кереша були також відомі Карлу Хаусхоферу, який здійснив значний вплив на формування поглядів лідерів німецького нацизму Рудольфа Гесса та Адольфа Гітлера. Хаусхофер також дуже цікавився індійською та тибетською культурами, вивчав санскрит та стверджував, що відвідував Тибет. Він поширював ідеї центральноазіатського походження арійської раси, розробляв основні положення геополітики і на початку 20-х став керівником Інституту геополітики Університету Людвіга Максиміліана в Мюнхені, виступав за захоплення Німеччиною територій з метою розширення «життєвого простору» (Lebensraum) та досягнення влади на світовій арені.
У Росії подібні ідеї проявилися в теорії «євразійства». Євразійство — ідейно-світоглядний та суспільно-політичний рух, що виник серед російської еміграції у 1920-1930-х роках, для якого центральною стала концепція Росії-Євразії як самобутньої цивілізації, що об’єднала елементи Сходу і Заходу, проте відрізняється від них обох. Витоком євразійської політичної та культурної єдності ідеологи євразійства вважали не Київську Русь, а імперію Чингісхана, що розглядалася як «степова цивілізація».
У 1925 році Микола Трубецькой заявив, що Росія є спадкоємицею не Київської Русі, а Монгольської монархії. Росіян і кочовиків, на його думку, пов’язує «особливий умонастрій», що ґрунтується на ідеях особистої відданості, героїзму, духовної ієрархії та «віри у вище начало світу». Ці цінності несумісні з європейським міщанством та меркантилізмом. Інший ідеолог євразійства Петро Савицький вважав, що «русские в некоторой доле тоже монголы, ибо «в русских „землепроходцах“, в размахе русских завоеваний и освоении — тот же дух, то же ощущение континента».
Також він писав, що незважаючи на всю його тяжкість, монголо-татарське іго було найкращим виходом для давньої Русі, яка, на його думку, була нестабільна і мала пройти через підпорядкування якісь зовнішній силі. Савицький також «збагатив» ідеологію євразійства поняттями «місцерозвитку» (аналогу нацистської ідеї «життєвого простору») та «ідеократії» (підпорядкованості людського життя вищим ідеям).
Євразійство висунуло програму перетворення всієї системи культурних і світоглядних орієнтирів, результатом чого мало стати духовне розмежування із Заходом, покликане відкрити для Росії та суміжних країн нібито властивий лише їм шлях духовного і політичного розвитку. До будь-яких реформ у Росії, спрямованих наблизити її до Заходу, ідеологи євразійства ставилися негативно. Навпаки, більшовицький переворот 1917 року оцінювався ними позитивно як початок нової епохи, у якій Росія нібито вийшла з чужого їй європейського культурного світу і стала на самостійний історичний шлях.
Євразійський рух практично втратив свій вплив у середині минулого століття. Але пережив відродження наприкінці ХХ століття після розпаду Радянського Союзу в сучасній Росії. Одним з тих, хто зараз активно просуває ці ідеї, є колишній помічник Путіна Владислав Сурков. Особливо йому подобаються ідеї «розширення життєвого простору»: «Размер территории имеет значение. Контроль пространства — основа выживания. На протяжении веков Русское государство с его суровым и малоподвижным политическим интерьером сохранялось исключительно благодаря неустанному стремлению за собственные пределы. Оно давно разучилось, а скорее всего, никогда и не умело выживать другими способами. Для России постоянное расширение не просто одна из идей, а подлинный экзистенциал нашего исторического бытия».
У самій Угорщині подібні ідеї оформилися як ідеологія туранізму, яка стала популярною, особливо серед людей правих переконань, у період між двома світовими війнами. Поштовхом до цього, поміж іншого, був травматичний синдром, пережитий нацією після Тріанонського миру, який позбавив Угорщину двох третин її території в рамках Австро-Угорської імперії та майже половини всього населення. Угорський нацистський диктатор Ференц Салаші, був великим шанувальником туранізму, навіть угорський танк часів Другої світової війни назвали “Туран I”.
Отже, угорський туранізм, німцький нацизм та російське євразійство як ідеології поєднувало прагнення «відмежуватися» від європейської політичної традиції (насамперед від ідей демократії) і знайти їй політичну альтернативу (яка насамперед проявлялася в підтримці ідей тоталітаризму та авторитаризму).
Подібно до того, як ідеї євразійства відродилися в сучасній Росії, в Угорщині простерігалося відродження ідей туранізму. Щоправда, не на рівні офіційної ідеології, а швидше як соціальна міфологія.
Спочатку головним носієм ідей туранізму була ультраправа партія «Йоббік», яка, зокрема, аргументувала свою підтримку антиізраїльських заяв керівників Ірану тим, що у іранців та угорців спільні предки. Керівництво «Йоббік» свого часу активно контактувало з Росією, а один з лідерів цієї партії Мартон Дьєндьєші у 2015 році був спостерігачем на «виборах», в окупованому росіянами Донецьку.
Однак, після початку повномастабної російської агресії Дьєндьєші вибачився перед Україною. За його словами, він співпрацював із РФ, тому що шукав союзників, які б турбувалися про проблеми нацменшин в Україні, оскільки вважав за важливе забезпечити права угорської громади: «Зараз я б цього вже не зробив і я перепрошую за це, оскільки зрозумів наслідки і приховані наміри РФ, коли та підтримала Угорщину», ˗ заявив політик.
Лідер «Йоббік» запевнив, що зараз у розв’язаній війні РФ він повністю на боці України: «Я роблю це також тому, що угорці, представники нашої меншини воюють під українським прапором проти російського агресора. І коли вони воюють за Україну, вони також воюють за свою батьківщину, Закарпаття, звідки походять, де вони народилися. І вони хочуть, щоб Україна була прозахідною, європейською, і вони хочуть жити у вільній демократичній та суверенній Україні». Таке ставлення керівництва «Йоббік» до російського вторгнення в Україну значною мірою може бути пояснене тим, що ця партія була заснована ветеранами Угорської революції 1956 року, тому негативна «історична пам’ять» про СРСР та Росію переважила тураністські ідеї.
Однак, прапор ідей туранізму був підхоплений прем’єр-міністром Віктором Орбаном та його національно-консервативною партією «Фідес». Саме з підтримкою туранізму Мартон Дьєндьєші пов’язує зміщення акцентів у зовнішній політиці Угорщини, яке відбувається зараз за Віктора Орбана, називаючи це «розворотом на Схід». І це не випадково, оскільки жорстка націоналістична політика Орбана та його партії ФІДЕС обтяжила стосунки з Європйським Союзом. Орбан у своїй політичній риториці часто згадує «бюрократів у Брюсселі, які шантажують і погрожують Угорщині». Значною мірою причиною невдоволення Брюсселя є авторитарні тенденції, властиві теперішньому угорському державному керівництву. Тому й не дивно, що ідеї політичного туранізму, складовою якого є заперечення європейської демократичної традиції, Орбану стали в нагоді.
Питання в тому, наскільки глибоко в угорське суспільство проникли ці ідеї. Відомий угорський соціолог, директор Центру політики реформ Будапештського університету Пал Тамаш вважає, що Віктор Орбан знайшов «форму проведення політики та мову, які адекватні культурним традиціям середнього угорського виборця за межами столиці». Як вказує Пал Тамаш, провінціали навіть пишаються тим, що Орбан має погану репутацію за кордоном.
Тому «битва ідей», яка відбувається в Угорщині – проєвропейських (які переважають в угорській столиці) та туранізму (більш популярного у провінції) значною мірою визначатиме політику Угорщини та її майбутнє.
Михайло Міщенко. uain.press