Церковне життя незалежної України – низка постійних конфліктів, об’єднань і розколів, густо замішаних на внутрішньополітичній боротьбі і відносинах з Росією. Про те, як розвивалося за 30 років українське православ’я, які відносини складалися між церквами та світською владою і чи варто очікувати конфліктів в осяжному майбутньому – в матеріалі РБК-Україна.
За радянських часів атеїзм був важливою частиною державної ідеології. Навіть послаблення в релігійній політиці часів перебудови, зокрема широко відзначене 1000-річчя хрещення Київської Русі в 1988 році, ситуацію особливо не змінили. Згідно з проведеним в 1991 році, в останні місяці існування СРСР, дослідженням американського Times Mirror Center for the People & the Press, тільки 39% жителів України назвали себе православними.
Розпад СРСР і остаточний крах комуністичної ідеології спровокували релігійний бум в Україні. Активно почали поширюватися досі мало відомі тут протестантські рухи, а також деструктивні секти, найвідоміша з яких – “Біле братство”. В цілому, тільки за 1992 рік кількість релігійних організацій (громад) в країні зросла на 30%.
Цілком очікувано, однозначно домінуючою в країні конфесією стало православ’я. І за уми православних віруючих почалася боротьба, яка не затихає досі.
Від СРСР до автокефалії
Поява окремої – від Росії – української церкви пов’язана з кипучою діяльністю Філарета, станом на 1990 рік – митрополита Київського і Галицького. Після напруженої внутрішньої боротьби в лавах Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП), в яку був перетворений місцевий екзархат РПЦ радянських часів, Філарет в 1992 році домігся створення окремого Київського патріархату.
Його главою став 94-річний Мстислав (Скрипник), котрий проживав у США – предстоятель Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), створеної українською діаспорою. Після смерті Мстислава в 1993 році УАПЦ вийшла з об’єднання з Київським патріархатом, головою якого був обраний Володимир (Романюк).
У 1995-96 роках УАПЦ знову спробувала об’єднатися з КП. Але союз двох церков призвів до того, що утворилися три: крім УАПЦ і КП, виникла ще й окрема Українська автокефальна церква Київського патріархату (УАПЦ-КП), що проіснувала кілька місяців.
Спробам українського православ’я відокремитися від Росії активно сприяв перший президент України Леонід Кравчук. Колишній член Політбюро ЦК Компартії України тоді просував гасло “У незалежній державі – незалежна церква”, звертався до керівництва РПЦ із закликами дати українській церкві автокефальний статус.
Після приходу до влади Леоніда Кучми в 1994 році ситуація радикально змінилася, новий глава держави відмовився від курсу на “національну церкву”. Київський патріархат перейшов в опозицію до Банкової.
Піку протистояння досягло 18 липня 1995 року, коли похорон предстоятеля КП Володимира переріс у масові сутички між міліцією та активістами УНА-УНСО на Софійській площі Києва. Після смерті Володимира новим патріархом УПЦ КП став Філарет.
Церковне питання знову стало актуальним вже при президентові Вікторі Ющенку. У 2007 році він спробував об’єднати українське православ’я шляхом створення спільної комісії Київського і Московського патріархатів. Але з цього задуму нічого не вийшло. Проти виступив і тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович, який відкрито симпатизував УПЦ МП.
За президентства Януковича церковно-політична ситуація в цілому стабілізувалася. Умовні “помаранчеві” сили в цілому підтримували УПЦ КП, “синьо-білі” – УПЦ МП. Церковні діячі у відповідь відкрито виступали на підтримку відповідних політсил.
Втім, у лавах провладної УПЦ МП при Януковичі теж не все було гладко. У ті роки багато писали про протистояння двох фракцій: “проукраїнської”, яка хотіла більшої самостійності, і “проросійської”, чітко орієнтованої на Москву.
А Банкова, за численними свідченнями, хотіла отримати на чолі Московського патріархату більш лояльного предстоятеля, ніж митрополит Володимир (Сабодан), примушуючи того піти у відставку, пославшись на об’єктивно поганий стан здоров’я.
Публічно в церкві заперечували будь-який конфлікт. Але своїх посад, за рішенням синоду, на якийсь час позбувся митрополит Олександр (Драбинко) – права рука Володимира і один з лідерів “проукраїнської” фракції.
Вже після перемоги Євромайдану Генпрокуратура почне розслідувати незаконне обмеження свободи Драбинка протягом півроку, у другій половині 2013-го – для того, щоб він умовив Володимира піти у відставку.
Підозру у цій справі було оголошено впливовому депутату від “Опозиційного блоку”, мільярдерові, активному прихильнику (з 2020 року – диякону) УПЦ МП Вадиму Новинському. Верховна рада в 2016 році зняла з нього недоторканність, але справа незабаром заглохла, за рішенням суду провадження щодо Новинського було закрито.
Російська агресія проти України, природно, відбилася і на церковному житті. УПЦ МП, яку в серпні 2014 року, після смерті Володимира, очолив митрополит Онуфрій (Березовський), постійно доводиться відбиватися від звинувачень у потуранні агресору – незважаючи на публічні заяви її керівництва на підтримку територіальної цілісності України.
Критики УПЦ МП наводять цілий пакет аргументів, починаючи від самого факту приналежності цієї церкви до РПЦ, що відкрито підтримує імперську політику Кремля, і численних неоднозначних висловлювань її відомих ієрархів (наприклад, про те, що Крим “ніколи не був українським” від настоятеля Києво-Печерської лаври митрополита Павла).
Також були зафіксовані факти прямої підтримки священиками УПЦ МП окупантів і бойовиків в Криму й ОРДЛО, причому далеко не лише молитвами і благословенням. Активну участь у кримських і донбаських подіях, особливо в перші місяці російської агресії, брало і афілійоване з Московським патріархатом “православне козацтво”.
Втім, навколоцерковні події і скандали нечасто привертали увагу широкої української публіки. Аж до 2018 року – коли розпочалася активна робота зі створення помісної української автокефальної церкви.
Нова хвиля
Об’єднання українського православ’я і визнання його незалежності стало однією з головних тем передвиборчої кампанії Петра Порошенка, третім елементом його програмного гасла “Армія. Мова. Віра”. Про те, з якими труднощами відбувався цей процес, РБК-Україна писало неодноразово.
Зрештою, об’єднавчий собор відбувся, але до нової Православної Церкви України (ПЦУ) увійшли лише УПЦ КП та УАПЦ – з Московського патріархату перейшли лише два єпископи, зокрема згаданий вище Олександр (Драбинко).
УПЦ МП, як і її материнська РПЦ, виступили категорично проти створення нової церкви, навіть розірвавши спілкування з Константинопольським патріархатом, який видав томос про автокефалію.
При цьому в команді Порошенка, як розповідали співрозмовники РБК-Україна, вже до весни почали розуміти, що очікуваного електорального ефекту церковна тема не дає і поступово скоротили активність в цьому напрямку. Як прогнозували тоді опоненти ПЦУ, після відходу Порошенка з президентської посади нову церкву чекає швидкий крах.
Втім, цього не сталося – ПЦУ встояла і отримала визнання ще від трьох помісних церков, крім Константинопольського патріархату: Елладської, Олександрійської та Кіпрської. Не справдилися і застереження про те, що створення ПЦУ спровокує в країні масштабний релігійний конфлікт. Втім, як і надії прихильників нової церкви на лавиноподібний перехід віруючих з Московського патріархату.
За словами предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, всього з Московського патріархату до них перейшли близько 600 парафій – приблизно 5% від загальної кількості. При цьому в УПЦ МП дають у кілька разів менші цифри.
Процес переходу активно відбувався в першій половині 2019 року, після чого майже зупинився. Місцями зміна церковної приналежності призводила до гострих конфліктів, зокрема фізичного протистояння між прихильниками двох церков, але до масштабів загальногромадянського релігійного конфлікту справа, на щастя, не дійшла.
Вельми несподівано новоствореній ПЦУ довелося відповідати і на внутрішній виклик. Різкий демарш здійснив Філарет, який отримав у новій церкві неформальний титул “почесного патріарха” і місце в синоді.
Вже влітку 2019 року він оголосив про відновлення Київського патріархату на чолі з собою і відмовився від отриманого томосу про автокефалію, який, за його словами, ставить українське православ’я в залежність від Константинополя. Втім, у середовищі духовенства та вірян ПЦУ демарш Філарета розуміння майже не знайшов.
Відтоді, протягом пари років, розстановка сил в українському православ’ї де-факто стабілізувалася. Команда Володимира Зеленського, на відміну від попередників, проявляє набагато менше інтересу до церковно-релігійних питань.
Згідно з червневим опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, 73% українців є православними. З них 58% відносять себе до ПЦУ, 25% – до УПЦ МП, ще 12% вважають себе “просто православними”.
Примітно, що рік тому в червні 2020-го таких було набагато більше – 23%. Очевидно, активна міжцерковна боротьба навколо томосу і автокефалії збентежила багатьох віруючих. Але з часом вони почали визначатися: і за рік ПЦУ наростила підтримку на 10%, а Московський патріархат – на 4%.
Як сказав РБК-Україна заступник голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП протоієрей Микола Данилевич, чинна влада в цілому займає рівновіддалену позицію щодо українських церков, особливо в порівнянні з часами Порошенка.
“Але це якщо говорити про владу в цілому і про позицію Зеленського. При цьому ми бачимо фаворитизування ПЦУ, яке йде може і за згодою Зеленського, але йде від тих людей, чиновників середньої ланки, які залишилися від періоду Порошенка”, – додав Данилевич.
Всю провину за конфлікти і напругу в церковному середовищі він покладає на ПЦУ, “чия стратегія на ідеологічному рівні спрямована на захоплення, перетягування парафій”. І за словами представника Московського патріархату, якщо ПЦУ не припинить такі дії, то в осяжній перспективі двох-трьох років в українському православ’ї буде зберігатися поточна ситуація.
У ПЦУ мають зовсім іншу трактовку подій. За словами архієпископа Євстратія (Зорі), в порівнянні з 2018-19 роками церковна ситуація в чомусь покращилася, в чомусь залишилася незмінною, а в чомусь – навіть погіршилася.
“Ще більше в глухий кут зайшли відносини з Московським патріархатом, який зайняв абсолютно деструктивну позицію глухого несприйняття реальності. Вони глухим запереченням зустрічають всі ініціативи, подають себе як ексклюзивну канонічну церкву, а всі інші – не те що не партнери, а навіть не православні і не християни”, – сказав виданню Євстратій.
Як зазначила в розмові з РБК-Україна глава Держслужби з етнополітики і свободи совісті Олена Богдан, міжправославний діалог все ж має місце. Так, і ПЦУ і УПЦ МП входять до Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, де обговорюються різні прикладні питання церковного життя.
“У деяких аспектах бачимо, що напруга спадає. Не маємо таких статистичних даних, але суб’єктивне враження, що дедалі більше священників УПЦ в єдності з Московським Патріархатом скептично ставляться до розриву євхаристійного спілкування, яке в односторонньому порядку проголосила РПЦ”, – сказала вона.
За словами Богдан, зараз політики в цілому вже набагато менше експлуатують церковну тематику, ніж за часів до Помаранчевої революції – коли це вносило напругу в суспільство, але не давало особливих електоральних бонусів.
У той же час, вона спостерігає спроби експлуатації релігійного питання з боку Росії – наводячи в приклад недавні слова президента РФ Володимира Путіна про те, що українська влада намагається “зруйнувати Російську православну церкву”.
Богдан назвала ще одне проблемне питання церковного життя, пов’язане з перейменуванням УПЦ МП. Наприкінці 2018 року Верховна рада прийняла закон про зміну назви релігійних організацій, керівний центр яких знаходиться в країні-агресорі.
Згідно з проведеною Мінкультом експертизою, до їх переліку входить і УПЦ МП, яка повинна була перейменуватися, наприклад, в “Російську православну церкву в Україні”. Дедлайн минув ще в 2019 році, але перейменування так і не відбулося.
Справа в тому, що закон незабаром був оскаржений в Конституційному суді, а Окружний адмінсуд Києва, за позовом Московського патріархату, заборонив вносити будь-які зміни в Єдиний держреєстр. Тимчасово – на період розгляду позову, але фактично питання виявилося замороженим на невизначений термін, як і в Конституційному суді.
І тепер, пояснює Богдан, ряд громад УПЦ МП, зареєстровані як окремі юрособи, не можуть офіційно платити за рахунками або виплачувати зарплату – якщо підписант цієї юрособи, наприклад, пішов з життя.
У Московському патріархаті вважають, що історія з примусовим перейменуванням інспірована їхніми опонентами з ПЦУ.
“У нинішніх умовах сказати, що ми – російська церква, ми – люди з українськими паспортами – це підірве серед іншого безпеку держави як такої”, – сказав виданню Данилевич.
У Православній церкві України навпаки, закликають УПЦ МП виконувати закон і часто публічно називають їх саме “Російською церквою в Україні”, оскільки вважають це таким, що відповідає реальному стану справ.
Олена Богдан зазначає, що якщо КС все ж визнає норму про перейменування конституційною, ймовірно, буде позов до Європейського суду з прав людини.
“Ця норма полемічна з погляду міжнародного права. Її було б легше захистити, якби аналогічні норми були введені для бізнесу та інших юросіб, а не лише релігійних організацій”, – зауважила Богдан.
Крім тривалої історії з перейменуванням, привід для церковного протистояння трапиться буквально днями. В Україну на святкування 30-річчя незалежності приїде Константинопольський патріарх Варфоломій, на запрошення президента Зеленського.
В УПЦ МП його приїзду, м’яко кажучи, не раді і навіть не братимуть участі у святкових заходах, де буде присутній Варфоломій. А нещодавно створений рух вірян Московського патріархату “Миряни” збирає на 21 серпня мітинг під Верховною радою, де Варфоломій проводитиме зустріч зі спікером Дмитром Разумковим. За словами Миколи Данилевича, від заяв самого Варфоломія залежатиме, наскільки його візит пройде мирно і спокійно.
У ПЦУ такі заяви Московського патріархату не сприймають. “Вся машина пропаганди МП останні півроку тільки тим і займалася, що нагнітала істерію навколо візиту Варфоломія. І в останній момент говорити, що все залежить від самого патріарха – просто перекладати відповідальність”, – сказав виданню архієпископ Євстратій.
За його словами, активний опір приїзду глави Константинопольського патріархату викликаний тим, що в УПЦ МП побоюються “нової, назріваючої хвилі тих, хто готовий порвати з Москвою”.
“Їхнє середовище, як і завжди, харчується міфами. Наприклад, про те, що Москва колись дасть автокефалію і її визнають більше помісних церков, ніж визнали ПЦУ. Або що все повернеться до того, як було при Януковичі, або що московський патріарх домовиться зі вселенським і знову все буде на користь російської церкви. Це все абсолютні міфи”, – резюмував Євстратій.